Розділ «АРАБЕСКИ»

– Да, Nicolas! Так.

Гримить повiнь.

I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Кводлiбет

У Дiккенса, здається, в «Записках Пiквiкського клубу» герой скрикнув: —

– Їхать – так їхать, як говорив папуга, коли кiшка потягла його за хвiст. У Дiккенса, здається, з тих же «Записок Пiквiкського клубу», є й такий радiсний вираз:

– А от i я! – як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.

Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю якоїсь грузної баби, що знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його прекраснi очi: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна баба брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола i клала на своє лiжко. Пiсля так званої суботньої ночi студент завжди почував у ротi якийсь неприємний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь, i, «позаяк» вона з життя, я й її пишу.

– Марiє! Не будь наївна. Я даю тобi запах слова.

…I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I знову я чую далекий загiрний голос: «Пройдуть вiки, найдуть свою змужнiлiсть, пiзнають радiсть i журу твоєї прекрасної землi, вiдiйдуть по древнiй дорозi в небуття, але нiколи не повториться народження твоєї м’ятежної нареченої».

– Тiльки один раз!

– Тiльки один раз!

Так б’є годинник над ратушею глибокої ночi, коли тривожно горить циферблат.

…I я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сiроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй скронi. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.

– Чи наздожену її – свою сiрооку м’ятежну наречену? Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, шо робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки й молюся, щоб «Боженька» зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно люблю город! Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

– Марiє! Ти пам’ятаєш той день, коли. я перший раз побачив тебе?,