Розділ «АРАБЕСКИ»

…А сьогоднi вiтри насiдають iз пiвночi. Цiлий день шаленiє хуртовина, i ростуть на дорозi замети. Iде грудень року вiд народження легендарного Христа тисяча дев’ятсот двадцять третього, вiд народження епохи громадянських вiйн – шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душi – бiль. Бо ж подумай, Марiє:

– Я читаю кожного дня книжки, але я анi разу не зустрiв справжньої книжки (поеми) про нашу – у вiки – революцiю. Тодi я знову молюся, щоб «Боженька» зробив мене генiєм, щоб розказати, як iшла, як пройшла, як гримiла молода епоха.

Iшла м’ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу, сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Ще деталь

Менi пророкують велике майбуття: однi кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я «прорублю вiкно в Європу», куди й буде (бiс!) виглядати мiй чумацький надзвичайний край; третi запевняють мене, що я в потенцiї… Менi навiть неловко писати…

Є, правда, i четвертi, якi вважають мене графоманом, дилетантом, парвеню i т. д. Але, на радiсть, я цим не хочу вiрити: я гадаю, що я все-таки напишу гарний твiр, бо ж яблунi тiльки-но зацвiтають у садах моєї духмяної фантазiї, бо ж передi мною й за мною гори поетичного матерiалу.

Словом, коли б я хотiв загубити свою iндивiдуальнiсть, я б давно її загубив. А коли б я був через мiру шанобливою людиною (зовсiм без шанолюбства – нi риба нi м’ясо), я мiг би використати своє становище.

Але я дуже тиха, лагiдна людина. I тому, коли менi, як лiтераторовi, що подає надiї, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навiть з охотою взяв її.

Отже, там, де я працюю, де все так iмпозантно, там ви найдете всiх, кого вам треба. Тут i Пульхерiя Iванiвна Жоха, тут i тов. Крутик (мiй заступник, прекрасний «зам»), тут i цiла академiя рiзнобарвної професури.

Але бiльш за все менi подобаються тi веснянi днi, коли потоки ласкавого сонця заливають усi кiмнати моєї установи, коли з мого iмпозантного будинку падає весняна «капель», коли за моїм кабiнетом шум дiлового будня.

Я розвалююсь у крiслi, закурюю гаванську сигару (недавно прислав iз Германiї дипломатичний кур’єр) i кричу:

– Антошка!

Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче – автоматично – пальцем у напис:

– «Без докладу не входити».

– Що прикажете, товаришу?

Що ж я йому прикажу? Власне, менi нiчого приказувати, бо за мене приказали мої пiдручнi, мої прекраснi пiдручнi, якi зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабiнету.

Тодi я кажу:

– Антошка! – i потираю руки. – Альянс?

Антошка:

– Альянс!

– Ах ти, моя карапуля, – млiю я вiд гарного настрою. – Ах ти, моя дурашка!