Розділ «АРАБЕСКИ»

Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв їй, що примусить її силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але її вже не було.

Вона прибiгла до своєї лiсової хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит вона сама пiшла до графського маєтку. – От!

I от моїм арабескам несподiваний finis. Навколо тиша. Тiльки зрiдка пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять пiдошви незнайомих людей. Люди йдуть i зникають, мов безшумнi шуми моїх строкатих аналогiй i асоцiяцiй. Город спить. Над ратушею даль божевiльне далекого неба. I нерозгаданий зоряний Вiфлiєм стоїть у квадрильйонах вiкiв таємною загадкою. Мовчки бавляться люкси своїм свiтлом – бiлим до рiзi в очах; i ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно стоїть нiчний город, стоять заулки, пiд’їзди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi. I здається: це химерний Сатурн бiжить у телескопi, i бiжать його кiльця й десять дальнiх супутникiв.

Моїм арабескам – finis. I герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть. I нiколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. I вже нiколи не промчать фойєрверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини, i не спалахне огнецвiт моєї фантазiї: на рiк буває тiльки одна нiч – на Iвана Купала – коли в зачарованому колi жеврiє жемчуг химерної папоротi.

Моїм арабескам – finis. Але я не тоскую. Я ще раз пiзнав силу безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I з океану варiацiй я випливаю, м’ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.

– О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.

Моїм арабескам – finis. Тодi Стерн, Гоголь, Дiккенс, Гофман, Свiфт iдуть теж вiд мене, i вже маячать їхнi романтичнi постатi, як голубi дилiжанси на шляхах моєї безумної подорожi.

Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я – щасливий, о Марiям! Який орган так божественно звучить у кожному нервi моєї iстоти? Кому так. спiвають славу?

Це тобi, моє синє, вечiрнє мiсто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою я розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.

– О Марiям! Ти – жiнка, й ти пiзнаєш радiсть моєї пiснi про синiй вечiрнiй город.

…Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не бачу: нi проституток, нi чорної бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть квакери – не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливої країни. I я вiрю, я безумно вiрю: це – не квадратура кола, це – iстина, що буде на моєму сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi я дивлюся, як мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загiрної Мекки.

Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю, менi радiсно сказати, що тут увесь я: iз своєю мукою, iз своїм «знаю», iз своїми трьома кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.

– Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азiятський город – без проституток, без чорної бiржi, без бруду. I душевна дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли човен без весел несе не несе, а комишi стоять на кордонi зелених лукiв i прислухаються.

Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м’ятежної комуни, а потiм пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б’є менi в вiчi, мов чiтка червона пляма, що вiд слова «ярмарок».

– О Марiям, я безмежно щасливий. Тiльки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено.

Так сказав Теодор.

Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли горожани не в академiчнi колiзеї, де йшла нудота декадансу, де тисячi анемiчних надломлених людей дивилися на бутафорiю минулої епохи, а пiшли до цирку, на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще клуби дiлового будня i клуби наук.

– …Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi я вийду переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не мiг перемогти модернiста Ретi.

…Моїм арабескам – finis. I тобi, синє вечiрнє мiсто, надхненно спiваю славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк.

Сторожкий дзвiн. Бiгають огники – такi химернi, мов фiолетово-рожевi лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над площею м’ятежної комуни стоїть прожектор i уперто розглядає строкатi вiтрини державних крамниць. Iду. Раптом падає пiд ноги рiзнокольорова реклама, i я згадую чарiвний лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на стiнi картини. Це – не кiно, це – примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо тодi була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.