Розділ «АРАБЕСКИ»

Мiст.

Марiя.

Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому дадь.

– Nicolas! Про що ти думаєш? Милий мiй!.. Ти думаєш про осiнь? Невже ти думаєш про осiнь? Милий мiй! Похили свою голову на моє плече, розкажи менi голубу поему.

– Марiє! – i я чую, як гримить повiнь, як бiжать мутнi води в невiдому даль, i моя радiсна Марiя кладе на моє чоло свої духмянi кучеряшки й пахне, як юнiсть, як безмежнi дороги в прекрасний невiдомий край.

…Уранцi прийшла весна.

I цiлий день тануть снiги. Бiжать по дорогах потоки, i чути: десь хропуть конi. Стоїть таке неможливе небо, нiбито воно тiльки-но народилось.

Учора опiвночi, коли за городом урочисто скликав гудок нiчну змiну, над костьолом iз захiдного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенєва й про вальдшнепiв, тому що це в кровi, тому що мiй батько був стрiльцем, думав про заводi на Ворсклi, про свiй степовий край, про його одинокi озера, що стоять там, де пересiкаються чумацькi шляхи. Сьогоднi мої мислi про iнше. Це знає й Марiя. Я думаю зараз про женщину революцiї.

– Nicolas! – i Марiя виймає хустку, що пахне конвалiєю, i пiдбирає волосинки пiд капелюшок, що їх розкидає весняний вiтер. – Nicolas! Ти скажи менi: невже женщина так мiцно зв’язана з революцiєю, що без неї новелiстовi не можна обiйтись?

– Да, Марiє! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина – це круг наших емоцiй.

– А я от тобi не вiрю! – говорить Марiя й пiдставляє весняному вiтровi своє обличчя.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.

Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами – город. Ми чуємо, як глухо б’ється крига. Над костьолом горить огонь.

– Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти й досi не показав женщини в революцiї.

– Да, Марiє! Я ще не показав, але я покажу.

– Нi, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленнi вона не бiльше, як самичка.

– Марiє!