Розділ «АРАБЕСКИ»

Але панна Мара думала й про те, як би гарно йти в цей вечiр, коли цвiркуни починають свiй химерний концерт, а недалеко рокотить море, з гарною людиною, що буде її нареченим. Вона була за цих хвилин безмежно сентиментальною й вона трошки плакала.

Море традицiйно глухо билось у береги, i тодi за виноградниками зливалися в єдину гармонiю i море, i нiчний степ, i одинока оселя серед пустелi.

Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася. Але нiхто на неї не звертав уваги й нiхто не хотiв покохати панну Мару, бо такий уже жорстокий закон природи.

…«Мила мамусю! Яке хороше життя, який божественний запах навкруги мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi мислi, наче я не звичайний рядовий лiкар, якого нiхто не знає i який нiкому, за винятком хорих, непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про нього я мрiяла колись у своїй студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi краї й думаю: вiдтiля буря принесла уламки кайори й тiло Шеллi, а тут, на пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне серце. Ти, мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа, бо цим ти зробиш менi багато неприємного. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в своїх листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах, як вiн насмiявся надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш менi, бо знаєш, що нема меж тiй любовi, що її носимо ми. Я пiзнала цю любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики «возводять в канон» бездушний американiзм, але людини вони все одно не перероблять. Ах, мамусю! Яке прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене, як чудово пахне одвiчне море, яка даль за темними виноградниками, що так тривожать мою душу цiєї химерної пiвденної ночi».

Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.

– …Товаришко Маро, ще раз i ще раз: воiстину прекрасне життя. I, коли я умру i на моїй могилi ви положите пучок чебрецю – знайте: я воскрес.

I знайте: бiля тiєї криницi, що в нiй, як у верцадлi, ввесь свiт, давно вже стою я, i на моїй душi таке тихе, таке свiтле й прозоре озерце, що я вiдчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схилiть свою голову на мої груди i знайте: я ваш друг.

…Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову в порту неможливий морський вогник. Праворуч – море, далi – виноградники й моя мука за пароплавом – у виноградну даль.

Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних вiкiв, i нема їй нi кiнця нi краю. Тодi зникають i дороги в диких половецьких краях.

Лiто тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року. – Головний лiкар читав сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про душу. Народу було досить, майже всi халатники.

Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати спец про душу?

I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:

– А дозвольте, товаришу професоре, спитати вас, що появилось ранiш: мисль чи слово?

Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:

– А ви як думаєте?

– Скажiть, як ви думаєте, – уперто сказав комунар.

– Я думаю, – головний лiкар проковтнув слово й кинув: – Я думаю – мисль.

– Тодi дозвольте й менi слово, – i комунар полiз на трибуну.

Вiн говорив довго, уперто. Вiн говорив так весело, що майже всi поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не мiг не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.

I, коли б спец не прийшов у себе пiсля першої й не зовсiм вдалої вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i досi розмахував би руками.