Розділ «АРАБЕСКИ»

Але так можна збожеволiти, коли ранок почне рундуки: за м’якою зеленню дерев стоять рундуки. I плентаються сюди люди – бiлi, незнайомi, забутi, як далека Еспанiя, як троглодитний вiк, коли люди ловили за хвiст леопарда й тут же роздирали його надвоє, щоб їсти. I починає ще ранок – битий шлях, а за ним плентаються фургони селянської городини.

– Марiє! Я безумно люблю город! Я люблю робiтничi квартали й квартали єврейської голоти, коли дивишся вiдтiля на костьол, коли на костьолi в дiадемi ночi горить казковим огнем циферблат. Тодi я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, що робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки i молюся, щоб «Боженька» зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок на розi, N: горить.

Я безумно люблю город.

Деталь iз моєї бiографiї

Народився я (Сойрейль, припустiм, бо для мене просвiтянський реалiзм – «к чорту»… навiть у прiзвищах, бо я його органiчно «органонами» не виношу), народився я, Сойрейль, которого не треба плутати з Карейлем, автором «Французької республiки», оскiльки в Англiї нема просвiтянства такого, як у нас, але, може, є й покраще: я маю на увазi Iрландiю й англiйський бокс, пiсля якого й пiсля лiтургiї (пiдсмаленi очi д’горi) навiть соitus за «розписанням», народився я в одному з тих городкiв, саме в степовому краю, саме в полковiй залозi, де колись – так давно! – слобожанськi полки, а потiм недалеко Диканька з Мазепою на шведських могилах перед полтавським побоїщем. Я був сином якогось чиновника, який вiд мене одмовився. Звичайна iсторiя: чиновник спокусив гоняшку однiєї прекрасної травневої ночi, коли зацвiли яблунi, пiд яблунями. А коли я народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати Сойрейля, утiк iз провiнцiального городка. Таким чином у країнi покриток стало одною покриткою бiльше. Але моя мати не пiшла дорогою – на Сагайдак – шевченкiвської Катерини й моєї Оксани iз «Життя» – з тiєї книги, що «Синi етюди», яких, етюдiв, я вже нiколи, нiколи не буду писати, бо я пишу —

– роман.

Моя мати не пiшла цiєю дорогою, бо на другий день умерла. Тодi другий чиновник, гадаючи, що його жiнка безплiдна й нездiбна родити, взяв мене за сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева нiч, коли небо було в яблуневiй завiрюсi й пахло горизонтом (а небо може пахнути горизонтом наперекiр усякiй мiщанськiй логiцi), коли степовий городок Дрiмав пiд голубим крилом весняної ночi, безплiдна чиновникова жiнка родила майбутнього колезького реєстратора.

Чиновник цикнув i сказав:

– Помилка-с!

А мене не можна було викинути, бо формальностi щодо закрiплення було пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова жiнка була не безплiдна, що в травневу нiч, коли стояла яблунева завiрюха, родила колезького реєстратора, – не зважаючи на все це, я лишився в чиновника на його хлiбах.

Я не буду описувати те iнше, що, може, когось i цiкавить, але мене, навпаки, i нiскiльки; не буду описувати так, як писали нашi корифеї; я буду писати так, щоб зрiдка почути кармазиновi дзвони з глухого зарiччя, коли серце так стисне, нiби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крiзь яблуневу завiрюху, здригнувши:

– Да!

…Але як же хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв, бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi!

– Слухай, Nicolas! А що ж далi? Як же з твоїм чиновником?

– Марiє! Ти наївничаєш. Нiчого подiбного не було. Я тiльки принiс тобi запах слова.

Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Нiч.

Весна.

Мiст.

Марiя.