Розділ ««ЛIЛЮЛI»»

Звичайно, справа зовсiм не в рисунках. Безперечно, iлюзiя прекрасна рiч, але —

– на жаль, не завше.

…Чуєте, потенцiальнi пiдсвинки з «прекрасної синьої свинi»?

– Так?

– Так!

…I шумiв трамвай.

…Гражданiн, ваш бiлет?

Товариш Огре подав грошi.

Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась i Маруся – вперед, назад, навкруги. I знову верещала:

– Це ж прелiсть, Огре! Чуєш?

Тодi товариш Огре розказав про фантазiю некрасивого карлика – про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матерiал для поеми. Але…

– Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет iз своєю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими окулярами на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi дротики, i вони нагадують йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський океан, i, можливо, – нарештi! – невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не знає, чому не приймають його поему. I тодi виходить поет iз редакцiї з безпорадною тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему «Лi-лю-лi».

…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:

– Що ж тут смiшного?

– Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцiї. Це ж прелiсть, Огре!

Потiм вискочила з трамвая й крикнула:

– До побачення, Огре! До вечора! Буду i я на пародiї… Хай живе Пупишкiн – голова пролеткульту i його заступник – Мамочка! О-о, як стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!

…Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!

…I знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в той день город жив невiдомим загоризонтним життям.

I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось…