Розділ ««ЛIЛЮЛI»»

– Я? Спати? Потомствений пролетарiй? Нi за якi коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплi кровi… Понiмаєш?

I т.д. i т.п., ets.

…Здається, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?

– Ну да!

…Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються синi тачанки.

…I знову на далеких пустирях тоскує трамвай.

III

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель. Це француженка Фур’є.

Мадам Фур’є вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля себе барахло, що залишилось пiсля революцiї: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що їх нiхто не купував, а вона думала – куплять. Удень давала уроки, а ввечерi грала на вiолончелi, її вважали за «iскопаємоє», бо грошi за уроки вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе, а майже за всiх квартирантiв. Сама ж жила «бож’їм духом» i вiолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка – породиста жiнка, i коли вона стоїть в охотнiм ряду бiля барахла, вона iмпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї пiдходять i дивляться на неї. А барахло лежить, i його не купують.

Фур’є каже:

– Колего, товар хороший. Може, купите?

«Колега» усмiхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це бiльше випадковi завiтальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур’є вже не дивляться, i вона вже їм не каже:

– Колего, товар хороший.

Фур’є вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi для неї друзi: i нарком, i провокатор – це логiка її любови.

…А Льоля пiдвелась i зiдхнула.

Тодi в кiмнату входить горбун.

Вiн розказує про одну комунiстку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» вiддати й тепер хоче комусь продати.

…Як по-твоєму: треба говорити про це чи нi?

– Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.