Розділ ««ЛIЛЮЛI»»

…Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимової весни. Льоля пiде потiм – ще рано, вона ще встигне зробити репетицiю пародiї на «Лiлюлi».

…До трамвайної постоянки – сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились на вечiрнє небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.

…Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темнiти i в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес.

…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцятої, а потiм пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде стрiчати Новий Рiк по новому стилю в «стилi» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародiю не на Ромена Роллана, а на постановку «Лi-лю-лi», п’єси Ромена Роллана. так що на постановку мiльярди, а колiзей без плебеїв. I от ставили пародiю на «Лiлюлi». Товаришка Льоля Огре.

На постоянцi була й Маруся. Прилетiла, влетiла, ковтає слова й так розказує газетну сучаснiсть, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголiн у «Собацi садовника».

I летять уривки:

– Тодi духмяний сум не буває п’яною радiстю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сiльської iдилiї. I як Миклуха-Маклай на островi Нової Гвiнеї вивчає побут папуасiв, так… так…

…Маруся верещить:

– Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi: «Купiть, бариш-ня: тут запрещонноє про Ленiна». I це так серйозно, так пiдпiльно… Ха-ха-ха!.. Максимiлiяна Гардена з «De profundis».

Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Iще заплутався в заулках i бiжить до «Дикої Кiшки», до «Дитячого «Спартака»… а десь «ундервуд» шаленiє, а десь стихiйна композицiя.

I знову Маруся ковтає слова, i знову розказує анекдоти, правду, про це:

– На верандi сидить стара дiва й плаче. – «Чого плачете?» – Тодi вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лiкар (на верандi) i погубив навiки. Це ж жах! Ви чуєте: навiки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись iз програмою капебеу, бо тепер хто її вiзьме… Га?.. Кому вона потрiбна?

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

I Маруся так заливається, що прямо – чорт!.. А потiм знову про веранду, про скелi, про море, про морський вiтер, що голубий, мов запах, i запашний, мов смак.

Все переплуталось. Стихiя.

…А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимової весни – з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру го-рода, повз мiськi будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах ходив химерний вiтер i перебирав полотнища.

По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтової революцiї, наче вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтової революцiї.

Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, i були тiльки рисунки:

– Так?

– Так?