Розділ «ПУДЕЛЬ»

Студенти, мадмуазель Арйон i баришнi з редвидату зупинилися бiля Сайгора.

– Шпацiрую.

– Шпацiрен! Шпацiрен! – кричав довгоногий-довговолосий тип, прогримiв на ввесь лiс для чогось «вiват» i нi з того нi з сього гаркнув:

– Iст шон цайт цу шляфен!

Як i треба було чекати, спiвачка серйозно спитала:

– Парле ву франсе?

Потiм скаржились, що вже обiйшли майже всi вiлли, а продали всього чотири квитки.

– Я ж казала вам! Мене ще нiколи не одурило передчуття. Але це не все: обов’язково скандал буде.

Про який скандал говорила мадмуазель Арйон, Сайгор не розумiв i машинально дивився на її льоннi дзвоники на скронях. I було нудно.

Компанiя далеко вiдiйшла вiд вiлли, i мадмуазель Арйон побiгла доганяти її. Тодi ж Сайгор повернувся й побачив бiля себе баришню з редвидату – не Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як i ранiш, усмiхалась своєю тихою усмiшкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, i сказав:

– I ви тут?

– I я тут, – i ще всмiхнулась.

З лiсу кричала спiвачка: «Дружок! Дружок!» Але пудель, мабуть, остаточно рiшив не покидати Сайгора i, залишивши компанiю, знову виходив на рiжу.

Баришня з редвидату – не Тоня – мовчала. Тодi, червонiючи, спитав Сайгор:

– Прошу пробачення… я не знаю, як…

– Татьяна, – пiдхопила баришня й теж почервонiла.

Баришню Татьяну Сайгор – згадує – десь бачив, i, звичайно, вiн саме її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установi, в iнших установах – сотнi. Машинiстки, ремiнгтонiстки, стенографiстки, журналiстки, – iстки, сiрi – може, красивi, може, поганi, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони, радянськi баришнi, якi бояться скорочення штату бiльш, як гармат, революцiї, вибухiв, Махна, бандитiв. I тут же згадав якусь сiру стенографiстку, котра згоджувалася працювати пiдряд сiмдесят двi години, лиш би їй довелося записати промову тов. Раковського.

Вiдчув себе нiяково, бо стрiв баришню в iнших умовах, про якi, здається, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав у полон, у ворожий табiр.

Баришня Татьяна мовчала. Потiм iще всмiхнулась i йшла поруч iз Сайгором по зеленому океанi.

На вiллi на пiвнiч жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив якоїсь примiтивної забутої пiснi. За лiсом у степу ревiв автомобiль. Раз у раз пiдлiтали бiлi крила будiвель. Зрiдка по дорозi виступали лапастi дуби й розкидали буйне шатро. Тодi хотiлося зiрвати дубовий листок, положити його на чоло i вбирати п’яний мiцний дубовий запах.