Розділ «КIМНАТА N 2»

Макс нашорошився.

Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику.

В кiмнатi стало зовсiм темно.

Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря – блiдо-голубий.

Було пiзно, – бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.

Вiвдя казала:

– Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна.

Зареготала:

– Божевiльна… Ха! Тобi не страшно?

Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.

– Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей вiдблиск.

Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует її руки.

Макс важко дихав.

– Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумiєш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.

Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi.

Казав:

– Патологiя, Дюнiчко. Не своєчасно.

Розсердилась.

– Дурне! А все життя – що таке?

Заговорив уперто: