Дізнавшись про ці приготування, Пушкар з'єднав своє військо з загоном запорожців, набрав усіх охочих воювати проти гетьмана і рушив на Миргород. Одначе Гуляницький, який очолив командування з'єднаними гетьманськими полками, обрав досить хитру тактику: він ухилився від бою і відступив до Лубен, далі до Лохвиці, Глинського... В такий спосіб він і зберігав своє військо, і набирав поповнення в тих містах, куди прибував, а головне, тягнув час, чекаючи підкріплення від гетьмана.
Повідомляючи про це в своєму літописі, Величко не пояснює, чому саме командування взяв на себе Гуляницький, але можна припустити, що в цей час Лісницький уже перебував у ставці гетьмана Виговського, координуючи з ним свої подальші дії, виробляючи тактику ведення війни і політичний курс козацької держави. Підтвердженням цієї версії слугує той факт, що коли в березні 1658 року гетьман Виговський вирішив відрядити до Москви поважне представництво, яке переконало б московітів у його вірності царському престолу і зрадницьких діях запорожців та полтавського полковника М. Пушкаря, він поставив на чолі цього посольства саме Григорія Лісницького. До речі, у складі посольства був і славетний полководець часів Визвольної війни Іван Богун. А головна мета посольства полягала в тому, щоб заспокоїти московський уряд та налагодити з ним нормальні відносини.
Одначе під час переговорів у Москві виникла несподівана дипломатична колізія, котра мало не звела нанівець весь цей візит. Річ у тім, що Лісницький передав бажання гетьмана Виговського, щоб цар запровадив воєводське правління в основних полкових містах України: Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, Корсуні, і навіть в рідному для Лісницького Миргороді. І це при тому, що Хмельницький дозволив ввести воєводське правління лише в Києві, котрий був предметом постійного дипломатичного торгу між Московією та Польщею. Крім того, гетьман сам просив обмежити козацький реєстр 60-тисячами шабель, вважаючи, що, коли вдасться виключити з реєстру всіх інших, то це негайно "заспокоїть Україну", убезпечить її від бунтів.
Ясна річ, такі радикальні прохання спантеличили московітських чиновників: досі всі правителі українські ревно дбали про те, щоб адміністративна система перебувала в руках їх, гетьманської, адміністрації, а реєстр козацький залишався якомога більшим; аж тут раптом Виговський сам запрошує: "Ідіть до нас княжити!" Ось тоді й виникла підозра, що Лісницький пропонує ці пункти, не узгодивши їх з гетьманом. І підстави для цього були, оскільки в письмовій Інструкції, яку мав Лісницький і яка була завірена печаткою гетьмана, про ці умови нічого не мовилося.
Одначе Лісницький пояснив, що гетьман навмисне не подав ці пункти в письмовій інструкції, щоб про них не дізналися заколотники, в разі якби їх роз'їзди зуміли перехопити посольство. Тобто інструкції існували, але усні. Щоб підтвердити їх, Лісницький, на вимогу чиновників Посольського прика-зу, наказав писареві підписати складену ним "чолобитну" з цими пунктами, і в такий спосіб інцидент було вичерпано. Ще одним пунктом переговорів стали чутки, які розпускали ватажки запорожців-заколотників щодо того, що, мовляв, вони мають підтримку царя, і незабаром той пришле на допомогу їм 40-тисячний корпус. Ці чутки заколотники ґрунтували на Грамоті, яку отримав їхній посол Михайло Стринджа і яку Лісницький просив у Стринджі відібрати.
Описуючи ці події, літописець С. Величко зауважує, що Москва негайно скористалася з пропозиції Виговського і послала до Києва воєводу Василя Шереметєва, аби той розпочав складання козацького реєстру.
А тим часом, від'їжджаючи з Москви, Лісницький просив царя (невідомо тільки, під час особистої зустрічі з ним, чи через чиновників Посольського приказу), аби той знайшов можливість приборкати заколотників Мартина Пушкаря та Якова Барабаша. І той пообіцяв допомогти. Тобто можемо сказати, що посольську місію свою Григорій Лісницький виконав з усією належною старанністю.
У громадянській війні, що розгорілася невдовзі після цього візиту в Україні, полковник Лісницький залишався вірним гетьману Виговському. Але на час його візиту до Москви полковником Миргородським був уже Степан Довгаль, який підтримував Пушкаря, рішуче виступаючи проти Виговського; і чиновники Посольського приказу навіть поцікавилися в Лісницького, чи правда, що "новообраний Миргородський полковник Степан Довгаль" бунтує проти гетьмана. І Лісницький не лише підтвердив це, але й повідомив, що заколотники вбили двох сотників Миргородського полку, які були віддані гетьманові, а отже і йому, Лісницькому, і трьох челядників самого Лісницького.
Цікаво, що це удвох із Довгалем, запеклим ворогом Лісницького, Мартин Пушкар і написав свого чергового доноса російському цареві, повідомляючи, зокрема: "грамот вашої царської величності, даних військові через Михайла Стринджу, гетьман Виговський та полковник Лісницький нітрохи не шанують і не зважають на них, кажучи, що з грамот вони визначають лише ті, які видані для заспокоєння справи в Переяславі й прийняті всією радою і всією старшиною та голотою Війська Запорізького".
Тобто можемо дійти висновку, що на той час, позбувшись пернача полковника Миргородського, Григорій Лісницький залишався на гетьманський службі, виконуючи функції його полководця і дипломата. Він командував корпусом козаків гетьманату, який діяв проти заколотників Пушкаря і Барабаша під Полтавою, де їм було завдано рішучої поразки. До речі, в цій битві сам Мартин Пушкар загинув, і голову його було доставлено гетьману Виговському на списі.
Недовго залишалося бути на волі і Якову Барабашу. 14 серпня 1658 року брат гетьмана Ян Виговський-Кривий зумів відбити заарештованого росіянами Якова Барабаша, який на той час уже проголосив себе гетьманом України, і доставив його в ставку справжнього гетьмана. Григорій Лісницький, напевне, був одним із тих, хто разом з гетьманом вчиняв йому тривалі допити. Полковник і дипломат Лісницький був і серед тих, хто на початку вересня вів переговори з польськими комісарами в Гадячі, де 6 вересня між Виговським та королем Польщі було укладено Гадяцький договір. Шість пунктів цього договору фактично ліквідовували Переяславську угоду, підписану Б. Хмельницьким, і знову возз'єднували Україну з Річчю Посполитою. Причому гетьман Виговський мав іменуватися надалі "першим сенатором воєводств Київського, Брацлавського та Чернігівського", а війську запорізькому дозволялося мати ЗО тисяч реєстрових козаків і ЗО тисяч найманців. Можна було не сумніватися, що значну частину найманців складали б поляки. Згідно з цим договором, Київський митрополит здобував право посідати в Сенаті разом із польсько-лІтовським духовенством.
Але всі ці "привілеї" втішити козаків не могли. Угода викликала нові збройні антигетьманські виступи в Україні, які активно ініціювалися та збройно підтримувалися російськими військами. Але в квітні 1658 року гетьман Виговський, у війську якого одним із корпусів командував Г. Лісницький, зумів завдати нищівної поразки російській армії та вірним їй заколотникам у битві під Конотопом. І можливо, Виговському вдалося б розвинути цю перемогу, але в цей час проти нього по-зрадницькому виступив Іван Сірко, який, завдяки авторитетові серед козацтва, зумів об'єднати навколо себе тисячі й тисячі запорізьких та городових козаків і міщан. Це за його збройної та політичної підтримки в жовтні 1659 року, на Раді в містечку Германівці, Виговського оголосили позбавленим гетьманської булави і замість його обрали Юрія Хмельницького.
У цих буремних подіях якраз і губляться сліди полковника Григорія Лісницького.
Іван Ковалевський, дипломат, генеральний осавул визвольної армії.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Григорій Лісницький, полковник Миргородський, наказний гетьман України.“ на сторінці 2. Приємного читання.
