Картина, як бачимо, жахлива. Втім, такі розправи над мирним населенням були в ті часи річчю буденною. Неординарність ситуації полягала хіба що в тому, що міщани були здебільшого українцями, тобто союзниками поляків.
Припускаю, що гетьман Заруцький і його офіцери просто не знали, що діється в місті, оскільки їхні війська туди не входили - стояли табором поблизу. Коли ж дізналися, втручатись уже було пізно. Та все ж козаки вирішили відплатити полякам. Коли за кілька днів - уже на території Московії - почалася битва під містечком Кромом, українці демонстративно не рушали зі свого укріпленого табору, дбаючи тільки про те, щоб московіти не заскочили до нього. А російські офіцери, збагнувши суть такої тактики, теж зосередили сили тільки на розгромі наступу поляків.
Одначе так довго тривати не могло. Відчуваючи, що битву програно, поляки кинулися до гетьмана Заруцького: "Рятуй, якщо вже не військо польське, то хоча б Лжедмитрія І". І ось тоді українці, прикриваючи рештки військ самозванця та його почет, почали відходити в напрямку Рильська, а згодом - Путивля. Хроністи донесли до наших часів такий факт. У найкритичніший момент битви російські війська під командуванням Федора Мстиславського і Василя Шуйського сконцентрували удар по українській піхоті, яку гетьман залишив на прикриття. Розуміючи, що тепер все залежить від них, піхотинці згуртувались на узвишші, де стояла козацька артилерія, і гарматно-рушничним вогнем та рукопашним боєм стримували росіян доти, доки всі не попадали мертвими. Тільки самопожертва цього піхотного українського полку дала змогу гетьманові Заруцькому з його козаками і штабом Лжедмитрія відійти до Путивля, а вже звідти, дочекавшись підкріплення, знову перейти в наступ. І знову успіхами своїми, особливо в перші тижні походу, поляки завдячували мужності козаків і воїнському талантові гетьмана Івана Заруцького.
Ясна річ, може виникнути питання: чи варто було українським козакам і, зокрема, гетьману Заруцькому, допомагати полякам у їх пориваннях до московського трону? Міркувати з цього приводу можна всяке, але не слід забувати, що українські козаки на той час служили під прапорами польського короля, а сама Україна входила до складу польської імперії. Кожен гетьман, який відмовлявся вести війська за наказом короля, мусив оголошувати цьому королеві війну. Деякі гетьмани, як ми вже бачили, так і робили. Та тільки тоді, коли відчували, що здужають виступити проти Польщі, і український народ їх підтримає, а ззаду не нападуть татари. Хто ж не брав до уваги цих передумов, той гинув сам і вів до загибелі десятки тисяч найкращих, найвірніших синів України та призводив до страшної трагедії український народ.
А крім того, не слід забувати, що в ті часи в уяві козаків московіти здебільшого поставали такими ж самими друзями-недругами, як і поляки, татари, турки чи молдавани. І так воно було не лише в уяві, а й у дійсності — все залежало від політичної ситуації, що складалася між Московією та Україною-Польшею.
Ім'я Івана Заруцького зникає з писань хроністів у часи, коли поляки почали підступати до Москви, тому важко сказати, як склалася подальша доля цього наказного гетьмана України. Одначе він був, воював, а отже - належить нашій історії.
Семен Перев'язка, гетьман реєстрового козацтва.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Левко Іванович, гетьман реєстрового козацтва.“ на сторінці 2. Приємного читання.
