Як вони поводяться тепер? Наливайко, за висловом Д. Яворницького, "проголосив себе ворогом шляхти й почав збирати з навколишнього дворянства "стації" тобто своєрідні податки на утримання війська, що їх призначав сам Наливайко, - Б.С.). А Лобода й далі готується до боротьби із зовнішнім ворогом. Він націлений на новий похід у Валахію та Молдову. В листі до князя Острозького, в якого ще недавно служив Наливайко, гетьман веде мову саме про "закордонні" інтереси козаків, і запевняє, що маєткам князя ніхто шкоди не завдасть. Але гетьман - посада виборна, а значна частина козаків уже підтримує ідею Наливайка. Одні з тих міркувань, що треба бити польських панів та захищати віру, другі - з тих, що не варто ходити по здобич у Молдову та інші чужі землі, якщо її можна здобути тут, в Україні, по великопанських маєтках.
Та ось у серпні 1595 року до Дністра підійшла татарська орда, що поверталася з походу в Угорщину. Король, коронний гетьман Ян Замойський, що командував польськими військами, та й сам козацький гетьман Григорій Лобода розуміли: мирно через Україну татари не перейдуть. Пограбують і випалять, ще й тисячі люду поженуть у полон. Ось чому, коли Замойський від імені короля звернувся по допомогу до Лободи, той негайно відгукнувся. Проте пішла за ним тільки частина козаків. Інша, націлена на боротьбу проти поляків і панів, відмовилася. Осторонь походу став і Наливайко, якого поляки демонстративно не запросили, бо для них Лобода був офіційним гетьманом козацтва, а Наливайко - розбійником. Одначе й ті козаки, що пішли за Лободою, одразу захопилися спустошенням околиць сучасних Бендер, а не війною проти татар. І Замойський поставив перед Лободою вимогу вивести їх з Молдови та повернути в Україну.
Лобода так і зробив. А за осідок собі обрав Овруч на Поліссі. Стосунки між ним і Наливайком не покращилися. Сучасники пояснювали це передусім владністю та честолюбством С. Наливайка, який бачив себе гетьманом і не бажав слухати команд Лободи. Крім того, почувався ображеним, що поляки вели переговори тільки з Лободою, а його ігнорували.
Зима застала військо Лободи в північних районах Київського воєводства, на кордоні з Білорусією. Сам Лобода був настроєний мирно, але військо є військо: коли воно не воює, то починає морально розкладатися. До того ж, його треба утримувати, давати йому постій. Все це й примусило козаків зайнятися збиранням податків на Київщині, а самого гетьмана — ще й спорядити великий загін на чолі з Матвієм Саулою, наказним отаманом, до Білорусії. Але не з політичних інтересів.
Наші дослідники справді забувають, що дії отаманів і гетьманів козацьких частенько мотивувалися не потребами політики, а тим, що їхня армія була суто професійною і жила з війни. Щоб зрозуміти це, варто порівняти витяги з двох листів, що їх наводить Яворницький, але з різного приводу і без аналізу.
Ось як виправдовував свій похід в Угорщину С. Наливайко в листі до короля Польщі Сигізмунда III: "Не маючи вдома заняття, а марно жити не звикши, ми за листом до нас християнського цісаря, подались у цісарську землю, де не за гроші, а з власного бажання лицарського прослужили немало".", А ось як виправдовував напади на поміщицькі маєтки та похід у Білорусію гетьман Лобода в листі до польського головнокомандувача Я. Замойського:
"..Якщо ми прийшли в цей край, то причина цього для кожного за нас очевидна: у цей зимовий час негоди (листа писано в січні 1596 року - Б.С.), коли ти нікуди не вимагаєш нас на допомогу, Бог знає куди нам піти; тому покірно й принижено просимо, будь ласкавий, не борони нам хліба-солі".
Отак: якщо армії не давати змоги здобувати провіант на чужій землі, вона починає шукати його на власній. Тими ж самими способами. З цього й почався похід - кривавий, руйнівний - до Білорусії.
До речі, в цьому листі Лобода різко й категорично висловив своє ставлення до Наливайка: "Щодо того свавільного чоловіка Наливайка, котрий, майже зовсім забувши страх Божий і занедбавши все на світі, зібрав на свій розсуд людей свавільних і чинив великі збитки короні польській, то ми про нього ніколи не знали і знати не бажаємо".
Ясна річ, цей пасаж проти Наливайка можна, маючи таке бажання, витлумачити, як дипломатичний хід. Проте подальша поведінка Лободи показує, що він і справді всіляко намагавсь утриматися від участі в повстанні, націлюючи козацтво на зовнішніх ворогів. Але одразу ж постає питання: кого вважати зовнішнім ворогом, а кого внутрішнім?
Опинившись у скрутному становищі на річці Сині Води, загнаний військами Жолкевського у степи, де ні укріпитися, ні прохарчуватися, Наливайко знову звертається до Лободи: допоможи! С. Жолкевський, командуючий польськими військами, знає про ці зносини і теж надсилає листа Лободі: бери своїх козаків і вертайся на Січ, не май діла з такою непорядною людиною, як Наливайко! І все ж доля звела їх - Наливайка і Лободу - разом.
Перед остаточним з'єднанням з повстанцями козаки обрали гетьманом Саулу. Можна не сумніватися, що вони зробили це, знаючи, що Наливайко не терпітиме команд Лободи, а Лобода не витримає на посаді командувача Наливайка. Тож Саула, який уже здобув авторитет під час білоруського походу, виявився вдалою альтернативою обом гонористим ватажкам.
Та коли в битві під Білою Церквою Саулі одірвало руку, козаки все ж обрали за гетьмана Лободу, а не Наливайка. І, зрештою, це знову призвело до конфлікту між ватажками. Хоча дехто з козаків виправдовував необрання тим, що й Наливайка теж було поранено (нехай і легко) в тій-таки битві в урочищі Гострий Камінь під Білою Церквою. Ми могли б не зупинятися так докладно на цих стосунках, але, не знаючи їх, важко зрозуміти, що діялося потім, коли поляки оточили повстанське військо в таборі на річці Солониці.
Табір було укріплено досить надійно: високий вал, вози в 5-6 рядів, тридцять гармат. З одного боку табір захищало непрохідне болото.
Після двох тижнів голодного стояння в таборі, Лобода зрозумів, що битви їм не виграти. Кінчалися набої для рушниць і гармат. Не було води, нічим було годувати коней. У таборі перебувало кілька тисяч біженців. Усе це змушувало Лободу вдаватись до переговорів з польським командуванням про перемир'я. Згадаймо, як успішно здобував він дипломатичні перемоги під час переговорів з коронним гетьманом М. Вишневецьким і князем Острозьким, що діяли від імені польського уряду. Та ці ж таки переговори давали підстави Наливайкові і його прихильникам підозрювати гетьмана в зраді.
Кілька днів тривали бурхливі дебати між запорожцями та реєстровиками. Під час однієї із сутичок (наприкінці травня 1596 р.) "наливайківці" вбили гетьмана Григорія Лободу, сподіваючись, що гетьманом оберуть Наливайка. Але й цього разу низові козаки відмовили Наливайкові в довірі й обрали чергового альтернативного гетьмана - Стефана Кремпського.
На жаль, життя своє гетьман Григорій Лобода закінчив безславно. Але це аж ніяк не повинно принижувати його заслуг перед козацтвом, перед Україною. І я рішуче проти того, щоб цей талановитий полководець і надалі залишався в нашій історичній та художній літературі лише як антипод Наливайкові, як зрадник повстанців, як "угодовець", що за будь-яку ціну шукав миру з поляками,
Я певен, що Лобода одразу відчув: Наливайко - не з тих вождів, що здатні привести народ до перемоги. Його програма дій і його способи досягнення мети - не ті, які можуть здобути підтримку всього народу. Лобода діяв, виходячи з власних міркувань, власних переконань; з того бачення військової і політичної ситуації, яка дозволяла йому шукати ворогів не в середині держави, а поза її межами. Принаймні поки що, на той час, шукати поза її межами. Тож нехай народна слава С. Наливайка не затьмарює слави іншого талановитого полководця - Григорія Лободи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацькі вожді України» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Григорій Лобода. Кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман повстанської армії.“ на сторінці 2. Приємного читання.
