Розділ «41. «Не журись, брате…»»

— Проходьте.

Підійшли до застави. Побачивши, що ведуть полонених білогвардійців, козаки застави несподівано накинулись на них із наміром тут же постріляти. Михайло ледь урятував полонених від самосуду — і проханнями, і лайкою.

Нарешті здали їх командиру бронепотяга. Після допиту той відправив денікінців до штабу фронту.

Була половина третьої ночі, коли командир покликав до себе Михайла і Якова.

— Пане хорунжий! — звернувся полковник до Михайла. — Висловлюю вам щиру подяку за вашу вдачну та уміло виконану працю. Дякую і за довір’я, яке ви заслужили між нашими старшинами та козаками за такий короткий час у дорученій мойому керуванню частині. А пану підхорунжому Чекірді також висловлюю подяку за хоробрість та лицарство, яке ви завжди виявляли під моїм керуванням. Але разом із тим мушу висловити і догану за вчинок, який ви вчинили, пане підхорунжий, сьогодня з полоненими.

— Дозвольте, пане полковнику, мені оправдати, наскільки це можна, пана підхорунжого, — вступився Михайло і, отримавши дозвіл, докладно розповів все як було.

Уважно вислухавши, полковник сказав:

— Бити ворога завжди є добре діло, та не по-козацьки вбивати обеззброєного.

— Пане полковнику! — запально промовив підхорунжий Чекірда. — Зрадника не шкодуватиму й тоді, коли він не тільки що буде обеззброєний, але й тоді, коли він без ніг буде лежать і хоч трошки буде живий.

— Ну, добре, добре! Йдіть відпочивать, а я в свою чергу подам рапорт на підвищення вас обох у рангах.

— Все що хочете, пане полковнику, тілько не це, бо мені й підхорунжого силоміць нав’язали, — майже вигукнув Чекірда, — а коли ще, борони Боже, справді послухають та зроблять старшиною, то я втічу в другу частину і буду служить там козаком, бо не лежить моє серце до цих рангів. Я бажаю служить в армії тілько козаком.

— Чи лежить ваше серце, чи ні — то не моя справа. Раджу вам кинути свою оригінальність, бо ви людина освічена та щиро віддаєтесь праці на користь Батьківщині, а нам таких людей потрібно. Будучи старшиною, ви зможете принести більше користи, чим от так чудакувати!

— Я, пане…

— Обе-рни-ись! Ходом руш!

Яків як струнка повернувся і твердим кроком пішов до дверей, але перед тим, як вийти, став лицем до командира і, віддаючи пошану, промовив схвильовано:

— Але, пане полковнику, хоч двайцять рапортів пищіть, все рівно дарма це буде, бо я старшиною не буду. — І, повернувшись, зник за дверима.

— Що це за людина? Ніяк не можу його зрозуміти, — дещо розгублено мовив полковник. — Зразу, коли ви обидва прибули на бронепотяг, то я направді прийняв його за такого простяка, як він себе видає, але випадково в канцелярії побачив його документи… Після цього став я до нього приглядатися — та все одно не можу ніяк його второпати.

— Та він, пане полковнику, трохи звихнувся на старих козацьких звичаях. Бачите самі: носить оселедця, штани, в яких сам плутається, та шлика до самих п’ят. А звернули увагу на кінець його шлика? Скілько хрестиків на ньому? Це він відмічує кількість знищених ним ворогів. Оце прийду зараз, то напевно застану його з голкою — буде нашивать білими нитками два хрестики.

— Чудний хлопець, але гарний!.. Ну, пане хорунжий, йдіть відпочивати, бо зрання, мабуть, буде досить гарячки з ворогом.

Минув рік. Настав жовтень 1920 року. Частина Поділля була звільнена від більшовиків… Дорогою, що вела з Проскурова на захід, їхало двоє вершників. Ось і рідний ліс. Після двох років розлуки хотілось привітати рідні дерева. Піднявшись у стременах, понеслися галопом.