Розділ «53. Орисин кожух»

Трагічний листопад 1919 року. Решки української армії зійшлися в Любарі на південно-східній Волині. Навколо лише вороги: більшовики, денікінці, поляки та волохівці.

Тиф косить залишки мужнього війська.

Страшна катастрофа надій і доль…

Свою особисту та національну трагедію тисячі людей сприймали стоїчно. Не було розпачливих криків, галасливих обвинувачень на адресу тих, хто завів військо у безвихідь. «Дисципліна в частинах була зразкова». Люди вмирали мовчки, інші мовчки чекали своєї черги. «Не чулось ні сміху, ні жартів; (було) тихо й сумно».

Ті, що могли ходити, мріяли про похід у запілля ворога — «і лише в ньому бачили єдиний порятунок — як власний, так і загальної справи».

На переході між Любаром і Улановом старшину Василя Сахна, хворого на тиф, залишили у старої вдови. Занесли прямо з воза і поклали на сіно, розстелене на підлозі. А самі поспішили далі.

«Господиня не була здивована, ані рада, ані не рада…»

— Ось і доходився, доблудився, — сказала вона. — Положили, й лежи. А мати дома хай чека. Та й мені буде робота. Не дай Боже, вмреш, треба робити труну, а з чого я зроблю? Дошки, що на лавах, тримаю для себе.

— Мамо, що ви кажете, може, й не вмре, — втрутилась сімнадцятилітня дочка її Орися.

— Тобі яке діло, що я кажу? — розсердилася жінка. — Твоє діло мале.

А потім погодилася:

— А може, й не вмре… Ти ліпше накрий його, бачиш, як труситься.

І Орися накрила козака кожухом, який зняла з себе.

Очуняв він за кілька днів. Лежав на лаві, з якої господиня збиралася робити труну, на чистій постелі. Господиня сиділа поруч.

— Може, дати поїсти? — лагідно запитала вона.

Видно було, що вона рада, що козак прийшов до тями.

За декілька днів Василь вже ходив — сили прибували щодня.

І він почав збиратись у дорогу.

Господиня намагалася відрадити його.