Розділ «40. Трагедія в Білій Криниці»

Село Біла Криниця,[9] що вмостилося коло шляху Дубно — Кременець, спокійно зустрічало вечір. Фронт був ще далеко за Рівним, і про небезпеку ніхто не хотів думати.

Сутеніло. Господарі з поля поверталися до села, розпрягали худобу та вели її на водопій. Жінки готували вечерю. Раптом на одному краю села, з боку Шумських лісів, зчинився галас. Зойки і крики полетіли через все село — вулицею мчав чималий кінний загін, на ходу стріляючи в повітря.

Їх було близько сотні. Одягнені хто як. Таку ж різноманітну мали й зброю. З диким галасом носилися вершники по селі. Зупинялись коло багатших хат. Обшук починали, не зволікаючи. Допитувались гайдамаків, «буржуїв» і «жидів».

Власне, це був грабунок. Питаючи, де «враґі рєвалюциі», червоні чомусь частіше «шукали» їх у скринях. Гроші, цінні речі та одяг незвані гості забирали без всяких церемоній, не питаючи.

Настав час вечері. Це на якийсь час вгамувало напасників. Не одна господиня почула в той вечір:

— Тьотка, жрать давай!

Рудий, високий на зріст, широкий плечима та з типово московськими рисами обличчя командир теж усівся «жрать» в одній із господ. Суворий погляд його очей не віщував нічого доброго. Трохи випивши, він, як і кожен москаль, почав хвалитися. Показуючи свій пістолет, із задоволенням признався, що вже «30 враґов комунізма» він відправив у «штаб Духоніна». Тобто вбив. Із його слів виглядало, що ще до революції він двічі побував на каторзі.

Раптом розкрилися двері й до хати заштовхали двох напівроздягнутих козаків. У Білій Криниці якраз перебувало на лікуванні до двадцяти поранених старшин і козаків Армії УНР. Більшість із них встигла втекти через городи. А цим двом не поталанило.

— А, пєтлюровци! — похмуро всміхнувся командир. — Аткуда будєтє?

— З Катеринославщини, — відповів перший.

— А ти?

— З Чернігівщини.

— Зємлячкі, виходіт. — І несподівано гаркнув: — А ну-ка раздєньтє етіх малодчіков!

В одну мить із них постягали все до нитки.

— Круґом! — заревів рудий і несподівано двічі випалив у ноги одному з козаків.

Той із криком повалився на землю. Другого збили на долівку прикладом. Після цього почався кривавий шабаш. Із дикою лайкою та погрозами підскакували до них переможці й били — в голову, груди, живіт, били де попало. Козаки тільки важко стогнали…

Незабаром привели ще одного наддніпрянця та двох галичан. Напевно, серця в них захололи, коли побачили закривавлених своїх товаришів. «Новачків» також роздягли і, глузуючи, почали бити ногами та шомполами. Стріляли в ноги. Все більше шаліючи від запаху крові, москалі шпигали багнетами, рубали шаблями, товкли кольбами рушниць…

За весь час нелюдського катування ні один козак не промовив й слова про помилування, хіба хтось просив швидше забити.

У хаті голосили з жаху діти, а дочка господаря, років чотирнадцяти, зі слізьми на очах намагалась боронити козаків, а коли почула погрозу дістати те ж саме, вискочила з хати. Вона розшукала матір, і та забрала до сусідів переляканих малюків. Непомітно зник і господар.