Розділ «51. А бій продовжувався…»

Окрема кінна дивізія Івана Омеляновича-Павленка стояла у великому селі В.-Т. Село мало стратегічне значення, тому ним раз за разом намагалися оволодіти червоні…

І ось знову…

На цей раз наступ червоних розвивався успішно. Вони вже майже обхопили ліве крило української оборони, яку тримали піші частини.

Нарешті кіннота отримала наказ атакувати більшовицьку піхоту, розсипану вздовж хутора, що лежав у долині, за дві версти від села.

Нервовий настрій поручника Н. передався його коню. З таким настроєм не до бою треба йти. Та все ж… Його сотня вже розгорнулась у лаву. Командир сотні, сотник Z. уже вихопив шаблюку і крикнув:

— За мною! Вперед!

Поручник незчувся, як його жеребець випередив усіх…

Уже чорні цяточки перетворилися на фігурки людей, які перебігали з місця на місце. Дехто з червоних, не бажаючи приймати бою у відкритому полі, біг до хутора, щоб там зайняти оборону. А сміливіші лежали та й стріляли в бік кінноти, що стрімко наближалася…

Ще трохи — і поручник опинився на одній лінії з ворогом. Прямо перед ним схопився із землі червоноармієць, приставив рушницю до плеча і прицілився. Поручник був так близько, що бачив навіть, як палець ворога згинається до курка. Інстинктивно відхилився — і куля просвистіла коло вуха. Ще мить — і лезо козацької шаблі зблиснуло над головою піхотинця. Той не розгубився і підняв рушницю. Вона й прийняла на себе удар.

І лезо ковзнуло по цівці.

Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.

Очі ворогів зустрілися…

Поручник і не помітив, як із його язика злетіла команда:

— Подай!

Червоноармієць як заворожений нагнувся, взяв шаблю і подав її ворогові. Той, схилившись із сідла, прийняв свою подругу.

І їхні погляди знову зустрілися.

У них вже не було люті, лише — ледь помітна усмішка.

Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.

А бій продовжувався…