Розділ «41. «Не журись, брате…»»

— Ні!

Після десяти хвилин скаженої їзди отаман дав команду їхати повільніше.

— Ну що, зовсім мертвий? — запитав Шепель, кивнувши на Чекірду.

Лице козака було розшматоване та залите кров’ю.

Михайло приклав вухо до скривавлених вуст товариша.

— Не дише… Мабуть, капут, — сумно промовив він.

Потім приклав вухо до грудної клітини. І радісно скрикнув:

— Теліпається ще!

За кілька хвилин доїхали до рівчака. Зупинилися. Зняли пораненого з коня, поклали на траві та почали обмивати обличчя.

З розбитого носа потекла кров, а набрякле лице все дужче розпухало.

Холодна вода, однак, привела Якова до тями. Він розкрив очі й дико зиркнув. Пізнавши своїх, хотів щось сказати, та тільки тяжко застогнав і знову знепритомнів.

Отаман обережно перевернув козака, закотив сорочку та зазирнув у шаравари, шукаючи інших ран. Тіло було ціле. Лише на лівому боці набирали зловісного кольору два чималих крововиливи.

Шепель наказав зв’язати між кіньми ноші. Так і довезли його до хатини, що стояла край лісу. Поклали в шопі на сіні.

Господиня від жаху сплеснула руками.

— А лишенько моє, як же його страшно поранило!

Обличчя Якова справді запухло так, що моторошно було дивитися… Господиня, ще не стара жінка, приготувала гарне місце, застелила рядна, поклала подушки.

— Нічого, тітко, не бійтеся, не так тяжко, як вам здається… — сказав отаман. — Увечері буде у вас лікар, огляне та скаже, що потрібно робити. А поки треба зупинити кров, а то й так вже виточилось із нього досить…

За півтора місяця Яків Чекірда та його побратим Михайло у складі Армії УНР ще з більшим завзяттям били більшовиків… А ще за півтора місяця вони під натиском денікінців уже відступали на панцерному потязі «Помста» з-під Києва…

Київ залишили тиждень тому, 31 серпня, а вчора мусили покинути й Фастів.

— Доки будемо відступати? — сердито буркнув Яків. — Чому не дають справжнього бою ворогові? Чому граються з ним?