Розділ «41. «Не журись, брате…»»

— Так ви з Рязанської губернії, кажете? Гм… здалека… А який дідько вас сюди припер?!

— Наш долґ пєрєд Родіной — очістіть всю рускую землю ат єя враґов, кто би ані ні билі. І ми ето сдєлаєм! І ісполнім долґ пєрєд Родіной ва что би то ні стало.

Мов шпильками вкололо Якова від цих слів. Що казати — кров закипала й від самої московської мови.

— Ага, он воно що! Ану, будьте так ласкаві, та понюхайте оцю землю. Чия вона є?!

Москаль зупинився, вирячивши очі на козака.

— Будь ласка, нюхайте! — грізно повторив Яків, направляючи на ворога рушницю.

Денікінець відчув, що розпечені слова буквально обпікають губи супротивника. Зі страху рязанець згубив пиху і, впавши на коліна, почав нюхати землю. І так, що йому в носі засвистало.

— Ну, так чия це земля?!

— Ваша, малорос… украінская, — дрижачим голосом відповів офіцер.

— То якого біса ви претесь на нашу землю?! Чого вам тут потрібно?! Якого дідька не йдете на свою Московщину?! — Яків скаженів від власних слів, аж слина полетіла з рота.

Тупнувши кілька разів ногами від люті, він раптом вистрілив у самі груди підпоручника.

Михайло не чекав такого розвитку подій.

— Що ти робиш, божевільний?! — крикнув він.

— Нічого, — відповів Яків урівноважено, ніби нічого й не сталось. — От завтра нашию на шликові хрестика білими нитками.

Присвітивши електричним ліхтарем лице забитого, почали наздоганяти передніх. Дорогою суперечка не втихала.

— То з якої пори ти став таким хоробрим козаком, що розстрілюєш беззбройних людей?

— Перестань! Ось краще зостанови ще одного шановного пана — сотника, якого не тілько мені, але й тобі приходилось бачити ще не так давно в Запорізькій дивізії.

— Невже?!

— Ось йди подивись.

За хвилину Михайло наздогнав конвой, зупинив сотника і запитав: