Розділ «28. Ще й року не минуло…»

Ще року не минуло відтоді, як на станції Крути полягли київські студенти, обороняючи Київ від московської навали. І ось знову Крути!

На цей раз до станції підходили чотири потяги з вірними гетьману військами. В одному з товарних вагонів другого ешелону їхав кулеметний відділ. Відрядили його на боротьбу проти «банд Петлюри», які підняли повстання проти гетьманської держави.

Складався відділ зі старшин старшинського імені гетьмана Скоропадського полку — переважно студентів Київського університету та Київського політехнічного інституту, мобілізованих ще в часи Світової війни. «Майже всі — українські націоналісти». Всього їх було 20 чоловік. Відповідав за них перед начальством полковник Жук. Лише він був кадровим російським старшиною, типовим служакою російської військової служби.

Саме з вини цього кулеметного відділу гетьманці відступили з-під Бахмача — адже у відповідальний момент студенти відмовилися брати участь у бою проти повстанців Петлюри і не підтримали «свою» артилерію кулеметним вогнем…

Попри холод, їхали, не закриваючи «дверей». У вагоні не було чути пісень, що завше гучно лунали, не даючи «спокойствія» сусідам — «кірпічовцам».[6] Студенти мовчки й тужно дивилися на вкриті снігом поля.

Сумний настрій викликали спогади про бій київських студентів у січні 1918 року та думки про близькі домівки — адже більшість студентів походило з Чернігівської й Полтавської губерній. Однак рідні хати були не такими вже і близькими, бо військова служба — не цивільна, робити що заманеться, невільно. Чи побачать взагалі вони колись своїх рідних?!

Тяжко було й паротягам. Вони натужно сопіли, намагаючись витягти на згірок головний ешелон. За цим пагорбом у двох верстах вже були Крути.

Сніг, що досі тихо кружляв, раптом заметушився — потяг виліз на пагорок і вітри задули сильніше. В цю мить молодий сотник, що був старшим серед студентської ватаги, заспівав пісню «Вмер батько наш». Всі як по команді встали і скинули шапки. Лише полковник Жук не зняв шапки.

Ледве скінчився спів, як заревли паротяги: Крути!

…Ось і стих стукіт коліс.

Полковник Жук одразу пішов у штаб. Невдовзі повернувся і повідомив невтішну новину: йому та ще одному полковнику-«кірпічовцю» наказано провести слідство з приводу невиконання кулеметною командою бойового наказу під Конотопом і Бахмачем. А поки наказано всім переселитися до вагона 3-го класу, що поруч зі штабом…

У Крутах стояли вже кілька днів. На станцію кулеметники майже не виходили: ніяково почувалися зі своєю рідною мовою серед російськомовної зграї «золотопогонників». Чекали слідства.

Несподівано біля їхнього вагона вибухнуло один за одним декілька снарядів — як виявилось, гетьманців гранатами закидав повстанський панцерник, що непомітно підійшов із Бахмача.

Паротяги нервово заревіли: «Тривога!»

Вздовж ешелону залунала команда: «Вилєзай!» Минуло кілька хвилин, а в полі вже розгортався у лаву 3-й Сердюцький полк…

Бій тривав майже півгодини, а кулеметна команда все не виходила з вагона. Хлопці знали, чим ризикували: невиконання наказу в бойових умовах — достатня підстава для розстрілу.

Полковник Жук у тяжких роздумах мовчки сидів на лавці. Він розумів, що доведеться відповідати і йому — як командиру. Раптом почулися швидкі кроки людини, яка піднімалась до «студентського» вагона. Всі заметушилися коло кулеметів, вдаючи, що готуються до бою.

У вагон влетів розлючений комендант ешелону. Разом із ним влетіла і страшна московська лайка. Він накинувся на молоденького сотника. Та, побачивши, що вся команда «одним миром мазана», гнівно вигукнув:

— Такую сволочь нєпрємєнно расстрєляєм!..