Розділ «41. «Не журись, брате…»»

— Не журись, брате, ще не одного хрестика нашиєш на свойому шликові, — відповів Михайло.

— В тім-то й забирає мене досада, що жадного денікінця ще не відмітив.

— Ще встигнеш… Та журиться, по правді, є чого. Он на твойому шликові аж рябіє від хрестиків — вже, мабуть, нашито більще, чим два рази по двайцять п’ять, а ворогів, як сам бачиш, менше не стає…

І Михайло, задумавшись, вмовк. Взагалі, останнім часом він ходив якийсь замислений і невеселий. Яків почав уже підозрювати його в лихому — може, денікінців не визнає за ворогів?

Коли запитав про причину смутку, почув:

— Сам знаєш, скілько зрадників у нас є, скілько перейшло до ворога, а ще більще їх залишилося серед нас — для проведення чорної роботи. І мене це страшно мучить… Я зараз у кожному старшині бачу ворога, бо між ними і є найбільще зрадників. Мене мучить, що в кожній незнайомій людині, яка має більщу-меншу посаду, бачу зрадника…

— По місцях! — несподівано розлігся голос командира бронепотяга.

Михайло кинувся до кулеметів, а Яків став наводити гармату на білий димок, що ледве помітною смужкою піднімався над тором. Це підходив денікінський панцерник «Витязь».

Бронепотяг «Помста» стояв на переїзді між тополями. Тому білогвардійці помітили його дуже пізно. А зауваживши, різко загальмували і на всіх парах почали тікати до Фастова.

— Приціл 20, трубка 25, вогонь! — пролунав голос командира батареї.

Один за одним пішло три снаряди, але жоден із них не влучив у «денікінця».

Ворог зник.

— Що ж із тебе такий поганий цілець? — жартуючи, запитав командир.

— Якби, пане полковнику, — відповів Яків, — він хоч хвилинку був зачекав, то, їй-богу, були б попали, а то він, матері його ковінька, не вспів ще добре і вгледіти нас, як почав драпати.

— Ну, не біда! — розсміявся командир. — Ще нам прийдеться з ним зустрінутись, і навіть скоро… Для когось ця зустріч буде останньою…

Під вечір Михайло отримав наказ зняти заставу — на 4-й версті від Фастова, на переїзді коло Кожанки. Для здійснення задуму йому дали 10 козаків.

Рушили, як сутінки впали на землю…

Хоч і темно було, все ж розгледіли неподалік паркану в рові кулемет, направлений люфою в бік Кожанки. Біля кулемета ходив вартовий. Решта «золотопогонників» сиділа в будинку за столом. Перед кожним лежала пака грошей — миколаївських, денікінських, українських і навіть совєтських. На столі валялись і обручки, браслети та інші дорогоцінні прикраси. Офіцери завзято «били по банку». Хтось вигравав, а хтось безжурно програвав награбоване.

Вартовий замислився і, сівши на краю рову, завмер. Видно, якийсь спомин оволодів ним. А може, заснув. Адже пора пізня. Нічну тишу порушувала лише московська лайка, що летіла через відчинене вікно.

Ліворуч вартового щось бренькнуло, але він не зауважив. Офіцер стямився лише тоді, коли відчув на лобі холодне дуло рушниці.