Розділ «94. Микола Сціборський»

Сціборський насамперед відомий як ідеолог українського націоналізму, провідник Легії українських націоналістів (1925–1929), один із фундаторів Української військової організації та Організації українських націоналістів. Він — автор багатьох публіцистичних праць, наприклад: «ОУН і селянство», «Робітництво і ОУН», «Націократія» (три видання), «Національна політика большевиків в Україні» (українською, англійською, французькою й німецькою мовами), «Демократія», «Сталінізм» (три видання), «Україна і національна політика Совітів», «Земельне питання», «Україна в цифрах» (українське і німецьке видання).

Валентин Мороз назвав «Націократію» Сціборського, «Націоналізм» Донцова і «Призначення України» Юрія Липи триєдиним символом, що сформував українське «вірую».

Отож хочу додати деякі штрихи до ненаписаної ще біографії видатного українського мислителя і громадсько-політичного діяча Миколи Орестовича Сціборського.

Народився він 28 березня 1897 р. в Житомирі у родині православних українців Сціборських — Ореста Михайловича та Євдокії (в дівоцтві Глинка). 1915 року закінчив 6 класів Першої житомирської гімназії. Залишивши гімназію, Микола вступив до російської армії однорічником 1-го розряду. 1 січня 1916 року закінчив школу прапорщиків. Служив у 1-му лейб-гренадерському Катеринославському імператора Олександра II полку 1-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу 2-ї російської армії.

Під час бойових дій був двічі поранений. За героїзм його нагороджено орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня.

Початок 1918-го застав Сціборського на розваленому російському фронті. В той час «здобутки революції» в армії давалися взнаки в повній і «жорстокій» мірі. Рештки дисциплінованого старшинства конвульсивно намагалися стримати розбещених революційною вседозволеністю вандалів. Впроваджене «виборче начало» призвело до безмірного знущання над старшинами і відповідно — хаосу.

Ще в жовтні 1917 р. ініціативна група старшин-українців почала формування «автономної національної військової частини» в 1-му лейб-гренадерському полку. Труднощі були величезні, адже гренадерський корпус «поповнювався майже виключно з москалів» і українців у ньому було порівняно небагато. Долаючи перешкоди за допомогою кулеметів і багнетів, українці поставленої мети все ж досягли. Старшинський склад Окремого українського куреня був молодий, тож поручник Сціборський виявився найстаршим за рангом офіцером, тож він і очолив частину. Та довго Микола не отаманував. Уже у листопаді в бою проти німців він був отруєний газами і відправлений до фронтового шпиталю. Після лікування його визнали інвалідом із втратою 50 % працездатності.

Отож до своєї частини він вже не повернувся, а демобілізувавшись, рушив до України. Тут застав інтенсивну українську роботу. Недовго думаючи, він зголошується до української армії…

Після відступу Центральної Ради на Волинь Сціборський отримав посаду при військовому міністрі Олександрові Жуковському. Завдяки цій посаді він зміг ознайомитися як із персональним складом Центральної Ради і Кабінету Міністрів, «так і з перебігом державної роботи».

Досить часто Микола виконував обов’язки вартового старшини на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича.

Поручнику Сціборському одразу кинулась у вічі «хаотичність і безсистемність» у роботі міністерств. Розпорядження мінялись декілька разів на день, викликаючи «обурення і злість у виконавців цих наказів». «Треба підкреслити, — зазначав Микола Сціборський, — що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення». На високих військових посадах часто зустрічалися люди не тільки без військових знань і вищої освіти, але й «буквальні анафальбети в усіх напрямках».

Все це викликало у старшин незадоволення Центральною Радою і остаточно знищувало її авторитет. «Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро». Всі щось ніби робили, «а зрештою, нічого». «Терпіли від цієї «роботи» тільки авта, — зазначав Микола Сціборський, — розвозячи невідомо куди і навіщо міністрів, директорів і радників…»

У своєму спогаді Сціборський звертав увагу, що «члени Кабінету не посідали жодної імпозантності». Їхня «перебільшена демократичність» призводила до того, що вони ходили в невипрасуваних і брудних костюмах та сорочках, справляючи «хворобливе, негативне вражіння».

Особливо вразили Миколу події ночі, коли фельдмаршал Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався «з повним складом Кабінету Міністрів». Ця зустріч відбулася у Житомирі, у будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розлютив і викликав сльози розпачу «забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, у недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках». А поруч блищали німецькі офіцери — суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні.

Українські старшини, серед них і Сціборський, стояли осторонь «і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п’ястуки». Миколі «стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде — призвичаєні до влади і панування, а з другого — купка якихось міщан».

Партнерів не виявилося. І німці, які прийшли в Україну як союзники, замислилися, чи не стати їм окупантами. Адже співпрацювати на рівних не було з ким…

Тож прихід до влади Павла Скоропадського Микола, як і багато старшин, сприйняв із великими надіями. «День виборів Гетьмана, — писав Сціборський, — був для нас дійсним днем радості». Вірилося, що нарешті в Україні з’явилась тверда влада. Про це з надією говорили «скрізь — у помешканнях, кафе, театрах».

Микола отримав нову посаду — помічника повітового коменданта — і виїхав на Чернігівщину, в Козелецький повіт. Приступаючи до нової роботи, Микола швидко відчув, що «не все так гаразд, як здається з першого погляду». Гостро негативне ставлення селянства до гетьмана, завдяки якому до своїх маєтків повернулися «пани», призвело до думки, що надії на тверду владу можуть швидко розвіятися. Сціборський, уже повітовий комендант, витрачав неймовірні зусилля «для полагодження стосунків між землевласниками, селянами і мійським населенням». Та контрибуції і екзекуції селян, які перед тим розбивали маєтки, зводили ці зусилля нанівець. Уже в серпні на Козелеччині почалися селянські повстання, різко зріс бандитизм. У жовтні Сціборський зрозумів, що «справа скінчиться катастрофою». Так і сталося: повстанський рух охопив усю Чернігівську губернію. А підписання гетьманом грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькою Росією від 14 листопада 1918 року остаточно відвернуло Сціборського від нього. І у грудні він вже був у складі Республіканських військ, які оголосили гетьману війну.

Сціборський розумів, що до влади повертаються ті, які довіри до себе викликати не могли, але й захищати гетьмана йому вже не випадало…