Розділ «41. «Не журись, брате…»»

— Не доводи до гріха, — відповів той, — бо, їй-богу, дожартуєшся, що попробую свою шаблюку на твоїй макітрі — чи гостра, чи ні?

— Ну-ну, який сердитий, торік у бурсі сидів над писаніями святих отців, мабуть, і матерії вже придбав на рясу, а тепер не підступись — такий козарлюга зробився.

Усі аж присіли зі сміху.

Збоку могло видатися, що цей гурт зібрався на веселу забаву, а не на кривавий бій.

— Ану по конях! — неголосно, але владно мовив отаман.

Умить козаки і старшини опинилися в сідлах.

Десять повстанців із кулеметами поїхали на край лісу, щоб першими зустріти пришельців із півночі, а отаман із рештою відділу мав атакувати ворога ззаду.

Як тільки відділ кулеметників зник між деревами, прибіг Степан і схвильовано повідомив, що кіннота вже вирушила, а гармат ще не видно.

— Краще, коли б вони їхали всі разом. Та нічого, — мовив отаман і додав: — Вважайте, щоб коняка не заіржала.

— Батьку! — звернувся Степан. — Забувся сказати, що в селі кружляють чутки, що армія Петлюри наступає з Волині й ніби навіть Проскурів забрала.

— Е-е, голубе, так ти швидше проберись під Проскурів, вивідай все, що там робиться, і з вістками швидше вертайся. Знайдеш когось із наших у вчителя… З Богом!

Степан зник за кущами. Підійшовши під село, він побачив, що по дорозі котились гармати. Довелося сховатися в корчах. Раптом по той бік лісу зацокотіли кулемети.

— Почалося, — подумав хлопець, — дай-но, Господи, щастя та доброї вдачі…

Тим часом залунало гучне козацьке «Слава!». Це Шепель зі своїми орлами налетів на «сєвєрних братьєв», які тікали від свинцевого дощу повстанських кулеметів.

Несподіваний вогонь спереду і кінна атака ззаду паралізували волю червоних. Вони безпорадно збилися в купу… Яків Чекірда встиг зарубати чотирьох… Та тут над головами пролетів гарматний снаряд.

— Гей, хлопці, до лісу! — гукнув Шепель.

Козацтво відходило в повному порядку. А півтора десятка червоних мчало в бік, звідки стріляли гармати. Лиш один Чекірда не послухав отамана. Захопившись боєм, він наздоганяв червоноармійця, кінь якого почав приставати. Коли шаблюка врізалась у голову, поруч вибухнуло. Снаряд потрапив у дерево і його уламками накрив обох: і месника, й зарубаного ним ворога.

Михайло, який весь час стежив за побратимом, в одну мить вже був біля нього. Витягнувши товариша з-під розірваного коня, він перекинув його через сідло і вітром майнув до лісу. В цю мить із двох сторін вибухом вирвало ріллю. Товариші зникли в клубах пороху і диму.

Козаки, що чекали на узліссі, схвильовано та безнадійно зітхнули. Але за мить Михайло з товаришем виринув із хмари пилу.

— Не зачепило? — запитав хтось.