Розділ «45. Більшовицька мобілізація»

Данило Гунько повернувся зі Світової війни влітку 1918 року. Вважаючи, що своє вже відвоював, він не зголосився ні на гетьманську, ні на уенерівську мобілізацію. Думав, що вдасться пересидіти хуртовину.

Таких, як він, у ті часи було чимало. Бажання вберегти себе й призвело до того, що коли надійшов час боронити Україну від червоних російських банд, то захисників виявилося дуже мало. Наслідки не забарилися — в Україні запанували більшовики. Почалися масові грабунки та розстріли.

Людей убивали скрізь — по селах, містечках і містах. Насамперед карали на смерть тих, хто був в українській армії — чи Центральної Ради, чи гетьманській. Стріляли й тих, хто не хотів віддавати свого майна. Вбивали за іронічну посмішку, за несхвальну оцінку дій нових панів-«таваріщєй», убивали й зовсім безпричинно.

Навесні 1919 року червоні окупанти оголосили мобілізацію за чотири роки, але майже ніхто з українських селян не відгукнувся. Після полум’яних і демагогічних закликів з’явилися накази, в яких попереджалося про неминучі кари, які впадуть на голови тих, хто відмовиться стати на «защіту рєвалюциі».

По селах почалися облави.

Хто за віком підлягав мобілізації, мусив ховатися в лісах. Данило не таївся, бо його рік народження не призивали. Та влітку 1919 року прийшла і його черга.

Ця друга мобілізація для большевиків теж була невдала, бо практично ніхто не зголосився. Тоді в селах знову з’явилися людолови. Щодня відділи ЧК та червоноармійські загони виїжджали на полювання. Тих, кого ловили в селі, били і відправляли до в’язниці. Якщо когось знаходили в житі чи в лісі, розстрілювали без суду.

Данило Гунько переховувався на хуторі. Коли його повідомляли, що в сусідньому селі облава, негайно тікав до лісу. Та одного разу він втратив пильність і був захоплений зненацька.

Втеча через вікно в одній білизні закінчилася сумно — його таки вистежили на березі ставу. Один комуніст, розлючений спробою втечі юнака, намірився, не зволікаючи, відправити його «до небесної канцелярії». Випромінюючи із запалених очей люту ненависть, він заклав набій і вже приклав до плеча рушницю.

Та пролунала різка команда: «Атставіть!»

Розгніваний забороною розстріляти «дєзєртіра», більшовицький звір підбіг і рукояткою нагана вдарив хлопця по голові, а двоє інших почали бити кольбами рушниць…

Прийшов до тями Данило у власній хаті. Перше кого побачив — заляканих і вмитих сльозами сестер.

Запримітивши, що бранець отямився, більшовики почали допит, під час якого погрожували, засовуючи пістолет до рота, й били нагайкою так, що кров бризкала до стелі.

Потім його забрали з собою. Людолови поїхали на хутір, де, за їхніми даними, гуляло весілля. Хоча й була в них порожня хура, та Данилові, побитому і посіченому, наказали бігти. Коли він приставав, вершник бив нагайкою, приказуючи:

— Оце тобі Петлюра, а це — гетьман, а це — «самостійна».

Коли знесилений бранець упав на землю, до нього під’їхав комісар:

— Чаво ні хатім іті?! Вєдь сєйчас для вашева братца нєту падвод… Билі, каґда ми для вас падводи виґанялі, а сєйчас давольно с вамі іґратца!

Вилаявшись, він все ж дозволив вкинути полоненого до воза.

На хуторі справді буяло весілля. На нього посходилися і хлопці, які переховувались по лісах від мобілізації. Тут їх і накрили.