Розділ «41. «Не журись, брате…»»

— Ані згуку, бо зараз же капут!

«Українсько-німецьку» мову денікінець, як видно, зрозумів, бо не репетував.

Після того як кулемет розвернули люфою до будинку, Яків Чекірда раптово відчинив двері й грізно гукнув:

— Смірно! Встать, господа офіцери! Рукі ввєрх!

За ним вскочило шестеро козаків. Мов ошпарені позривались зі стільців «ґаспада офіцери». Їхні погляди зустрілись із холодними зіницями наставлених на них стволів.

Денікінці лише лупали очима, коли Яків знімав із них зброю.

Підійшовши до останнього, Чекірда остовбурів — перед ним стояв знайомий сотник Запорозької дивізії.

— А ви, пане сотнику, давно з української армії командіровались до золотопогонної сволочі?

Сотник мовчки опустив голову.

За кілька хвилин вся команда марширувала по лівий бік тору. Двоє козаків тягли кулемета… Решта з наставленими рушницями вела полонених.

Михайло з Яковом йшли останніми, також тримаючи наготові зброю. Ні слова не кажучи, пройшли дві версти.

— Ану, Михайле, затримай цього, що провартував цю наволоч.

— Що ти хочеш із ним зробить?

— Та хочу дещо в нього запитати.

Михайло дав розпорядження, аби підвели підпоручника.

— Звідкіля ви, пане добродію? — вдавано спокійним голосом запитав Яків.

— С Рязанской ґубєрніі, — гонорово відповів підпоручник. — Что ви ат мєня хатітє? Єслі думаєтє, что-нібуть ат мєня вивєдать, так напрасни ваші усілія, єслі ви думаєтє, что я что-нібуть скажу. Рускій афіцер єщьо висако дєржіт свой прєстіж!

Не знав доброволець, що говорить із козаком, який давно мріяв нашити на своєму шлику хоч одного білого хрестика — за вбитого «біляка».

— Це вже ми чули, — ще спокійніше одповів Яків.

Кілька кроків пройшли мовчки.