Розділ «35. Кривава драма в Житомирі»

«Знову відступаємо… Тяжкі обставини змушують до того. Ворог півколом оточив Житомир із сходу й півдня… Вже його кінні стежі забігають у наше запілля — ось і нині привезли двох забитих, що поїхали були по фураж у ближче село… Посічені тіла їх ясно говорили, що це є ділом рук кіннотників ворога. А до того — ще й зв’язку не стало з правим нашим сусідом, що мав фронт на Бердичівському напрямку. Мабуть, і там відступ… бо найглибше заскакують у наше запілля ворожі стежі з того боку…» — так почав свої спогади старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко.

Житомир справді лишали ворогові без бою.

Бо так наказано.

Стрільці не розуміли — чому? Чому вони відступають, коли в силі боронити місто?!

«Сумними рядами тихо переходить військо по вулицях міста, рушаючи далі на захід. Похмурий березневий день, неначе поділяючи смуток стрілецтва, дрібнесенькими крапельками зрошував каски вояків, а звідти — спадали вже на груди, плечі краплі як сльози. Не чути було ні жартів, ні сміху, лишень журливі розмови стрільців із житомирянами, що вийшли проводжати своє військо, точились на ходу».

— Чому ви нас покидаєте безборонних? — таке питання найчастіше бриніло в повітрі. — Оце прийдуть розбишаки… почнеться розправа… не стане життя.

Неподалік від Павла Макаренка старенька мати проводжала сина, що з торбинкою йшов у рядах стрільців. Вона намагалась не відставати. І все плакала. Бо побоювалась, що більшовики не помилують її.

— Як дізнаються про тебе — катувати мене будуть…

— Що робити, мамо, мушу!

— Знаю, знаю, сину…

— Адже ж маємо сильну армію, добре заосмотрену, — почувся голос палкого стрільця-галичанина, що йшов позаду Макаренка. — Ось гляньте на наш полк: видите, кілько є люду, ген аж по ту велику кам’яницю блискають каски й багнети січових стрільців, то ж сила, прошу вас. Хіба москалі мають подібне військо? А далі он «офіцерська» школа,[8] за нею — 2-й залізничний полк. Для оборони Житомира невже не досить? Я не розумію, як можна.

— Не розумієш, бо молодий, — спокійно перебив його підстаршина, який багато пережив у боях.

— Що то має до того, що я молодий? — запалився гнівом юнак, але його сусід все так же спокійно мовив:

— Не ображайся, козаче, гарячу вдачу маєш, судиш, не знаючи гаразд причин відступу… Подивись краще навколо… Бачиш, скільки народу йде… Як гадаєш, чи й москалів хтось так проводжає? Та прислухайся до розмов і приглянься, що кажуть їхні очі. А коли зрозумієш, що відбувається в душі кожного з них, то, може, й гарячитись не будеш, бо певна річ, що москалям недовго тут бути.

На ті слова кілька голів повернулося в бік житомирян, неначе шукаючи підтвердження на їхніх сумних обличчях.

— Твоя правда, пане-товаришу, — вже спокійно мовив юнак.

— Отож пам’ятайте, хлопці, що треба добре придивлятись до людей. Часом у розпач можна впасти від думок про смутні події на Вкраїні, але побачиш такий настрій, як у них, то й легше стане. Неначе й надії оживають.

— Правду кажете, — озвалися сусіди.

— Да не всюди аднакава добра да вас ставляцца, — повернувши голову назад, мовив білорус, що аж із Мінщини втік із «більшовицького раю». — Вось як я з сябром прабирався да вас, та сяляни нідобра гаварилі пра «сечакув» і намовляли перабиць усіх, пакуль прийдуть таварищи…