Розділ «8. Сам на сам із «братнім» народом»

Листопадового ранку 1917 року інтендант Київської військової округи полковник Лавріненко зустрів комісара Центральної Ради Григорія Гордієнка такими словами:

— Пане комісаре, почалось! Майстерні застрайкували! Жадають негайно представника Центральної Ради. Он на столі їхній ультиматум. Їдьте скоріше на Печерськ.

Обличчя у полковника Лавріненка дрижало. По ньому було видно, що справа набирала драматичного розмаху. Щоб загасити пожежу, треба було негайно дістати сім мільйонів карбованців, але де?!

Досі Генеральний секретаріат Центральної Ради був крайовим органом Тимчасового уряду і отримував гроші на утримання з Петрограда. Тепер же, коли Тимчасовий уряд скинули більшовики, гостро постала проблема — з яких фондів виплачувати робітникам і службовцям заробітну платню. Більшовики, звісно, не мали жодного наміру фінансувати діяльність Центральної Ради, яка проголосила Українську Народну Республіку. А українських грошей ще не було. На лихо, ще Тимчасовий уряд заборгував робітникам «Арсеналу» та військових майстерень на Печерську за три місяці.

Більшовики використали цю ситуацію і почали підбурювати робітників до страйку, переконуючи їх, що Центральна Рада не хоче виплачувати їм заробітної платні через свій «буржуазний характер».

Напруга на Печерську зростала з кожним днем…

Прочитавши вимоги, Григорій Гордієнко поїхав до голови Всеукраїнської ради робітничих депутатів Миколи Порша, щойно призначеного генеральним секретарем праці Центральної Ради, і доповів про тривожні події на Печерську.

Порш одразу закликав директора Київського державного банку. Та виявилося, що той найбільше міг дати 900 тисяч карбованців.

З тими грошима і поїхав Григорій Гордієнко на Печерськ рятувати ситуацію.

Площа перед майстернями була вщерть заповнена народом. Посеред двору хтось промовляв з імпровізованої трибуни, а натовп загрозливо піднімав догори тисячі кулаків. Григорій Гордієнко відразу помітив надзвичайне піднесення людей — було видно, що терпець у них увірвався і вони готові до рішучих дій.

Залізна брама була широко розчахнута, та багато хто вже не міг протиснутися на подвір’я. Все ж, коли водій комісара Центральної Ради дико заревів сигнальним гудком, люди інстинктивно розступилися і автомобіль вкотився до двору. Зупинились перед самою трибуною. Біля неї стояли представники Московського, Київського та районних комітетів профспілок, за ними — тисячі жінок-кравчинь, за якими товклися шевці, кравці, чинбарі та «відомі більшовики» — арсенальці. Всього на мітинг зібралося близько двадцяти тисяч розгніваних.

Всі жадали негайної — і позитивної — відповіді на свої домагання.

Григорій всім єством відчув загрозу життю, але холоднокровності не втратив, бо розумів, що його доля залежить і від нього також. Він вже обрав тактику — противник повинен виговоритися першим. Тож і запропонував уповноваженим висловити свої вимоги до Центральної Ради.

А їм цього й треба було. Один за одним виходили на трибуну промовці, й палкі та гнівні слова летіли над площею. Першим, зрозуміло, виступив «сєвєрний брат» — представник Центрального (Московського) «профсоюзу», за ним — талановитий оратор, місцевий більшовик Леонід П’ятаков… Останньою промовляла місцева комуністка — кравчиня.

Всього викричалось близько кількох десятків людей. Вони на всі заставки лаяли царизм та «буржуазну» Центральну Раду з її «міністрами-генералами», казали, що від панів, які засідають у Центральній Раді, нема чого чекати добра. «Ліш рабочє-крєстьянская власть защітіт прастой народ!» — такий був лейтмотив усіх виступів.

Усе ж вимоги висували Центральній Раді. Головне домагання: негайно виплатити платню «за всі місяці революції», далі збільшити платню вдвоє «й прийняти на себе відвічальність за всі ті кривди, які учинив їм царат».

Кожного промовця люди зустрічали бучними оплесками та образливими вигуками на адресу Центральної Ради.

І без того величезне обурення зростало.

Григорію Гордієнку здавалося, що тисячі м’язистих рук щомиті були готові схопити його і розірвати на шматки.