Розділ «84. Невесела одіссея отамана Чорної Хмари»

Справжнє його прізвище — Антон Якович Гребенник. Народився він 15 січня 1890 року в с. Велика Михайлівка, що на Катеринославщині.[18] Закінчив Гнідинське ремісниче училище. 1911 року прослухав сільськогосподарські курси у Катеринославі.

Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив до Казанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року. Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запасний полк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відряджений на станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. Вже у березні 1917 р. йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служив у 264-му запасному полку.

Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенник покинув службу і поїхав додому. Тут на початку 1918 року потрапив у складну ситуацію — його двічі арештовували махновці. Гребеннику інкримінували агітацію за «буржуазну» Центральну Раду. Попри «тяжкі звинувачення», махновці пропонували Антонові перейти до їхніх лав. Та він відмовився. Тоді Нестор Махно, який колись вчителював у рідному селі Гребенника, у Великій Михайлівці, наказав розстріляти його.

Підпоївши варту, Антон зумів втекти.

Переховуючись, він зустрівся з невеликим загоном (чотири старшини та вісім козаків), який оперував проти махновців. Гребенник приєднався до повстанського гурту. Незчулися, як відділ збільшився до 180 чоловік. Складався він виключно з селянських дітей. Були серед них і учні. Спрямування повстанців було: «За Центральну Раду, проти гетьмана».

Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загін під його керівництвом швидко зріс до 300 козаків.

Воювали проти більшовиків та Махна за Катеринослав. Спільно з відділом отамана Ангела[19] (500 козаків і старшин) у селі Краснополець під Катеринославом знищили 120 червоних головорізів каральної експедиції — самих китайців і латишів. Полонених — на пострах іншим окупантам — повісили вздовж дороги на деревах. Потім, між Катеринославом та Знам’янкою, повстанці билися проти денікінців. В одному великому бою їм пощастило захопити два бронепотяги та знищити піхотний полк.

«Пізніше, — оповідав отаман, — (я) стояв на Кічкасі (міст) і оперував проти відступаючого Денікіна».

Добровольча армія під шаленим тиском тисяч селянських ватаг притискалася до моря, а в причорноморські степи під кличами допомоги українцям вливався новий окупант — червоні москалі, які обіцяли визволити Україну від москалів білих…

«Освободітєлі» довго не барились і показали свою звірячу сутність. Тож повстанці Чорної Хмари дуже скоро повернули зброю проти них. «Билися з большевиками в районі Плавнів». Між станцією Жеребцем і Олександрівськом перервали шляхи й захопили каральний відділ, який їхав до Олександрівська, і винищили його. Між Катеринославом і станцією Синельникове козаки Чорної Хмари, переодягнені в червоноармійців, спинили потяг. Під час перевірки документів було заарештовано чекістів — одного латиша та шістьох євреїв. У с. Дмитрівці «спустили їх до порожньої студні». Але чекісти виявилися великими життєлюбами — вилізли та втекли.

Справедливість все ж перемогла: селяни наздогнали втікачів, добряче побили їх та повернули назад у криницю. Щоб більше не провокувати чекістів до втечі, вирішили трохи підсмалити їх: кинули до криниці соломи та підпалили її.

«В даному випадку, — коментував цей епізод ад’ютант Симона Петлюри Олександр Доценко, — шість замордованих повстанцями чекістів — жиди. Але чи можна в цих жорстоких розправах вбачати «юдофобство» українського народу? З більшим правом можна було б вбачати «українофобство» жидів у катуванні українських селян… Тим більше диким і ганебним виглядає перекладання відповідальності за антижидівські ексцеси (часто розлючених жидами ж комуністами) українських мас на Головного Отамана С. Петлюру…»

Якщо спочатку відділ Чорної Хмари складався виключно з піхоти, то згодом поповнився кінною сотнею на чолі з прапорщиком колишньої російської армії О. Курочкою з Олександрівська.

Піхотою командував поручник Петренко з с. Жеребець. Одну з піших сотень очолював вчитель із Кам’янки прапорщик Хоменко. Бунчужним повстанського загону Чорної Хмари був Гаврило Гордієнко. Всього загін Чорної Хмари налічував близько півтори тисячі козаків і старшин.

Тим часом українська армія відступила на захід. Чорна Хмара залишився в рідній місцевості та зосередився на нищенні більшовицького запілля, комунікацій і живої сили. Діяв за директивами особистого представника Симона Петлюри, видатного організатора українського підпілля на півдні України доктора Гелєва, македонця за національністю.

Намагаючись нав’язати контакти з Петром Врангелем, доктор Гелєв виїхав до Криму, а отаман Чорна Хмара продовжував бої проти більшовиків — аж «до приходу Врангеля».

Повернувшись, доктор Гелєв приніс вістку, що Врангель на українських повстанців дивиться як на потенційних союзників і розраховує на їхню підтримку під час наступу своєї армії.

Навесні 1920 року від Гелєва надійшов наказ, щоб під час переходу корпусу генерала Писарева через Дніпро в районі Олександрівська загін Чорної Хмари вдарив у спину більшовикам на правому березі Дніпра. Та наказ прийшов занадто пізно, вже тоді, коли врангелівські війська було розбито.

Настала черга і повстанців. Їх оточили з трьох боків, «а з четвертого був Дніпро». Вистрілявши набої, повстанці кинулися у воду. Хто вплав, а хто на рибальських човнах намагалися дістатися рятівного берега. Допливли далеко не всі: хтось потонув, а хтось загинув від куль. А хтось відсидівся у плавнях. Через Дніпро переправилося лише 318, і то переважно без зброї і одягу.