Розділ «41. «Не журись, брате…»»

— Ви були в запоріжцях?

— Був, — сумно відповів той.

— А що ж заставило вас зрадить Батьківщині, пане сотнику? — лиховісно запитав, підійшовши, Яків.

— Признаюсь вам одверто, що зробив велику помилку через те, що втратив всяку надію на Україну. Гадав, що денікінська влада зуміє збудувати мир та спокій…

— То ви теж пішли «будувати мир та спокій» — на спинах і шиях своїх батьків та братів?.. Пізно ж, пане добродію, ви помітили свою помилку. Адже такі «помилки» виправляємо одним і певним засобом: зрадникам немає місця на нашій Батьківщині!

Знову бухнула рушниця. Нещасний впав на землю.

— Другий раз не зрадиш, пане сотнику! — зі злозичливою посмішкою промовив Яків, присвічуючи ліхтариком лице мертвого.

Підійшов до Михайла.

— Чого нахнюпився?

— Мене починає лякать така велика кількість крови, яку на кожному кроці тілько і бачиш! — тремтячи всім тілом, признався товариш. — Мені часами здається, що я збожеволію від цього.

— Дурниці, брате! Щоб мені зараз трапилась нагода зарізати тисячу ворогів і виточити з них кров у велику діжку, то я б з великою охотою згодився би втопитися в цій крові…

— Згоджуюсь із тобою, та все ж… оден вид крови доводить мене до божевільности.

— Нічого дивного, голубе, немає, — обіймаючи Михайла за стан, сказав Яків, — розхитались у тебе нерви, і більш нічого… Ось підожди, прийдемо до бронепотяга, то трохи підлічимось горілкою, бо й мені щось маркітно стало.

Далі кілька хвилин йшли з невеселими думками.

Попереду, повісивши у безнадії голови, брели денікінці.

Від залізничної будки вже летіло:

— Стій! Хто йде?!

— Свої!

— Пропуск?

— Багнет!