Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

Провадять нас до Вісніча. По дорозі, йдучи селами, виходять люде дивитися на нас. У місточку Вісніч видко галицьких Поляків-виселенців, які на нас кричать: "гайдамаки, рабівники" і т. п., розуміється, по-польськи. А одна маленька дівчинка місцевого жителя каже до своєї матері жалісливим голосочком:

— Правда, мамцю, же то не сон жадне гайдамакі, то гуралє.

— Правда, цуречко, правда. То бедні, нєщенсліві гуралє, — відповідає її мати.

Не одним Гуцулам закрутилися в очах сльози вдячности за ці слова, які бальзамом впали на зболілу душу.

— Прожилабись, дитинко, за ці слова, — говорили дрожачі голоси. — Дай же, Боже, щастя, здоровля та й доленьку добру. Та й неньці твоїй дай, Боже, здоровля, що ще не затроіла поганими видумками про нас твоєї маленької душі. Прожилибисте обоє.

Тут я трошки верну назад, бо був перескочив. Отже, з Бохні мали нас завертати назад у Галичину, бо вісніцький тюремний заряд не хотів нас принимать Переговори йшли телефонічно, а ми ждали у возах на вислід. Нарешті якось найшлося місце, й ми рушили пішки до згаданого закладу.

Ця тюрма побудована на горбі. Давно тут був монастир якихсь капуцинів, чи кого там, а тепер тюрма. Входиться серпантиною на гору. Кругом величезні мури, які є рівночасно задньою стіною будинків — для сторожі, робітень, купальні, складів і т. п. Втеча немислима.

Всередині величезне подвір'я, а серед цього великанського подвір'я — сама тюрма. Це великий, поверховий будинок, мури грубі — на 1 м (на поверсі 80 цм), а всередині — вмурована церква (костел).

Входимо у браму і стаємо на подвір'я перед входом у тюремний коридор. Вже добре смерклося. Всюди тяжка тишина, що пригноблює дуже. Ніхто не кепкує з нас, не кричить, по подвір'ї снується військова сторожа, якої є щось сотня, помічники, ключники. За якийсь час виходить начальник і каже:

— Слухайте, Українці! Ви тут перейшли під мою руку. Знайте, що тут не Україна, а Польща. Там, за Сяном, на своїй Україні, могли ви робити собі що хотіли. Тут не те. Мене нічого не обходить — чи ви винні в чім, чи ні. Раз ви тут, то ви є в'язні. А в'язень у цій тюрмі має поводитися супокійно, послушно, не авантуруватися, не кричати, держати біля себе порядок якнайбільший. Я стараюся, щоби в'язень мав те, що йому належиться. У мене тут є більше в'язнів-Українців, але, мабуть, на мене не нарікають. Можливо, що за мого попередника було гірше, та це мене нічого не обходить. Я відповідаю за себе лише.

Ця коротка промова дуже здивувала нас усіх. Та найбільше здивувало те, що нарешті признано нас Українцями, а не якимись руснаками чи т. п.

Явилися ключники з півметровими ключами і завели нас у коридори. Ці коридори були такі круті, що скільки ми через півтора місяця не ходили ними (на прохід, до церкви), ні раз не можна було зорієнтуватися, котрий веде на подвір'я. Бувало, ходиш ними, ходиш, і здається, що вийдеш на прохідне подвір'я (внутрі тюремного будинку), а тут ні. Коли ще взяти під увагу, що на коридорах у певних відступах є залізні грубезні ворота, то приходиш до переконання, що звідси як самі не пустять, то, безперечно, не втечеш.

Зараз на другім коридорі сказали нам скинути обуву і йти босо, щоби не стерти блеск із долівки, — про що ще поговоримо. Місцями коридори були муровані. А всі вузенькі, декотрі майже на одного чоловіка. Головно вихідний.

Заведено нас на другий поверх під ч. 79 і 80. Це є кінцевий коридор (ч. 79) і кімната (ч. 80), яка є майже на висоті церковного склепіння. Церква була за стіною. Коли б так продовбав стіну, то впав би в церкву… Вікна в цій кімнаті при самій долівці. І це опісля, у приморозки, не одному відбилося тяжко на здоровлю.

Розгостилися ми на долівках і призадумалися. А песимісти зараз своєї торочать:

— Отут, братчики, нам амінь! Аж відси не вийдемо…

Та на них зараз нагримали другі, й ті замовкли. За хвилю поснули.

На другий день здивувалися ми дуже, коли не вчули жадних криків, лайок і т. п. Входить ключник, каже йти по снідання, яке принесли на сусідний коридор (чай і хліб). Опісля "киблювання". Знова все спокійно. Киблі повиносили на коридор, звідки їх забрали інші в'язні, а опісля поприносили вже чисті. Проходу раннього не було.

На обід теж новина. Пайки доволі обильні: бараболяна юшка, м'ясо і на третє або макарони, або налисники з мармолядою, часом і чай. На вечеру часом чай. А деколи на друге снідання приносили мармоляди. І так майже цілий час було з харчем.

Дивувало нас, звідки воно береться стільки м'яса, що майже щодня дають його. Аж коли за якийсь час побачили ми, як з місточка привозять на возах цілі кінські тулуби, з головою й копитами навіть, лише без шкіри, справа стала нам ясна…