Розділ «М. Горбовий. Українські січові стрільці на лещатах»

У 1914 р. Москалі, відвічні вороги України, рушили велетенською армією на Галичину. Недосвідчені австрійські війська в переполосі майже без більших боїв відступили в дуже короткім часі аж у Карпати. Там спинились. На верхах Бескиду засіли разом з австрійськими військами і бойові частини Українського січового стрілецтва, яким у тій війні прийшлося відіграти немалу ролю. В Карпатах заскочила усусусів остра зима, яка не спинила війни.

Бувало, дерешся отак з повним боєвим вирядом снігами все вгору та вгору, та нараз, помиливши ногою, пірнеш у снігову кучугуру, що тільки ямка вказує, де треба за тобою шукати.

Згодом видала команда плетені решета на ноги та бамбусові палиці, що чимало влекшувало хід по снігах. А поверх плащів одягалося білі "реверенди", в котрих можна було легко підсунутися Москалям під сам ніс…

Та по святах (Різдвяних. — Ред.) прийшла в нашу місцевість новина. Це прибув відділ альпійських стрільців-лещатарів. Явище для багатьох невідоме, бо чимало стрільців було таких, що ще й не бачили лещат, не то щоб їхати на них.

І не раз смішно тепер дивитися на початкуючих лещатарів, котрим інструктор, причепивши лещата до ніг, приказує: "Ліва вперід — раз, праву дотягнути — два. Права вперід — раз, ліву дотягнути…" Тоді було трохи інакше…

Ота т. зв. наука відбувалася на суміжних горбах. Тут не вибиралося лагідних схилів, легких і довгих спадів, гладких, без корчів. Альпійські "вуйки" — наші інструктори — не визнавали якогось довгого методичного тренінгу. Це ж війна, тож усе мусіло іти лискавкою.

От виходилося на який-будь стрімкий верх — "вуйки" на дошках, а стрільці з дошками на плечах. Пояснень не було жадних. Тільки причеплять тобі дошки до ніг — та й шубовсть тобою в долину… Лети на зломаиня голови куди хоч. Тільки не смій падати. Котрий із нас позволив би собі на такий люксус, як падання (а це траплялося часто), так уже йому не з медом було… Німці зліталися гурмою до такого й кулями снігу присипали його вмить, що тільки дошки сторчали з-під снігу. Або качали його разом з дошками на долину, в яр… А все з реготами та веселими вигуками.

Самі ж вони прекрасно їздили! Як крутне собою, так прямо з вітром навздогін — як чортяка!

Не диво, що при такому "тренінгу" стрільці швидко вивчилися їзди, а декотрі навіть стали соромити своїх вчителів. При таких вправах швидко зжилися між собою, сприятелювалися, пізнали вартість одні других. Вправи ці були дуже милою забавою, а відносини наче між дітьми і добрими батьками. Бо ж і ріжниця в літах: стрільці — вісімнадцятилітні, молокососи, а ті — 40-літні вусаті дядьки.

Не раз прикро ставало на серці, коли ми порівнювали цих метких, бистроумних, при тім усе веселих, радісних старих німчуків із так старими нашими дядьками — вічно нарікаючими, отяжілими, огірченими… Ми ще тоді не здавали собі справи з того, що це спорт і вправи так змінюють і відмолоджують людину.

Ця мила забава довго не тривала. Вже 22 січня 1915 р. почалася офензива з Карпат, котра спинилася аж на лінії Маківки.

У першому наступі вже визначилися наші лещатарі. В силі одної чети вихром налетіли на московські окопи, узбіччям перелетіли через них і відразу опинилися ворогови на задах. Тоді там стояли в окопах спішені козаки, першорядні вояки. Але і не зчулися, як їх стрільці окружили. Мусили здатися без бою.

Та швидко стрільці позбулися своїх дощок. Гірська боєва тактика, марші лісами не все надавалися до лещатарської їзди. 1 затяжко було всім таскатися як ніч, так день. Все полетіло в дебри… Остав тільки спомин.