Розділ «М. Горбовий. Один спомин»

У 1918 р. решта У.С.С переїздить на Велику Україну. Вишкіл У.С.С. зайшов до міста Єлисавету, Кіш — до Іванівки, а решту сотень розміщено по сусідніх селах.

У той час гетьманував саме Скоропадський.

Місто Єлисавет зробило вигляд чисто московського. Вивіски скрізь московські, мова московська, навіть у більшості по урядах. Не рідко стрінеш і золотопогонників.

Пригадую: не раз відбуваємо марші по місті або вправи на полі. До нас під час відпочинку підходять гурти військових, ніби гетьманського війська. Довший час обсервують нас і зі запертим віддихом слухають нашої, української команди. Потім із жалем говорять:

— От Австріяки, а по-нашому командують. А ми рахуємося українським військом, маємо ніби і владу українську, а команда московська, як і за царя. До чорта з такими порядками!..

Тут звичайно сиплються "матюки" на владу. Коли ж у Єлисаветі переконалися, що ми не Австріяки, а такі ж Українці, як і вони, та коли стали вже по шапках пізнавати стрільців, тоді тамошні українські вояки масово почали голоситися у стрілецькі ряди. Не раз до стійкового чи так-таки до звичайного стрільця підійде їхній гурт і зі сльозами в очах просять:

— Прийміть нас до своєї частини! Та ж у вас за саму команду, за саме те рідне слово варто вже служити. А ми що? Ніби українська армія, а команда московська, старшини московські, до того тепер вони в ім'я "гетьмана України" ще гірше поводяться з нами, як за царських часів. Просто чоловік не знає, кому служить!

На жаль, Українські січові стрільці були в таких умовах, що годі було й думати про приняття до своїх сотень отих щирих борців, наших степових братів.

Помимо відмови, вони ще не раз приходили з тим самим проханням і не могли зрозуміти, чому відкидається їхнє бажання. Як прикро було дивитися на їхній біль, з яким вони вертали до "своїх" частин із любої розмови з нами! І нас рвало обурення, коли ми бачили, що з того народу можна створити прекрасні боєві власні сили, що він рветься до свого війська. А тут московсько-німецький ставленик, "гетьман", припиняє творення українських військових частин, заводить московщину та деморалізує народ.

Згодом Вишкіл У.С.С. перейшов у волость Грузьке. Село велике, розлоге, посередині величезний майдан, де в неділю зраня відбувалися торги, базарі. В одному присілку цеї волости жили нащадки наших козаків, і всі звали той присілок Козачим, а людей таки козаками. З виду зараз можна було пізнати, що це інша порода людей, [відмінна] від прочих односельчан. Високі, поставні; в рухах, у поведінці, в бесіді відмінні, багато свідоміші. Інакше, по-козацьки, одягаються і горді за своє походження.

Тут ми мали змогу ще більше запізнатися з нашим селянством, пізнавати його життя-буття і сподівання. І тут ми побачили дальші нещасні наслідки панування "гетьмана" на Україні.

З настановленням гетьманської влади, як гаддя з нор, повилазили, вернулися до своїх палат Москалі-поміщики. Кожному такому гетьман додав т. зв. "карательні отряди", цебто карні військові відділи, складені з Донців, Черкесів, Киргизів і т. д. Вони в таких ділах знавці, бо ще за царя якраз переводили карні експедиції і знущалися над українським селянином.

І тепер гетьманська влада обдарувала українських селян оцими катами. По селах пішов зойк і крик катованих селян. Дідичі наложили на кожне село сотні тисяч карбованців контрибуцій, котрі стягали саме московські заволоки. А стягали не лише те, що призначив дідич, але при тім рабували, нищили що попало. А людей били, мордували, знущалися над ними по-варварськи.

На селян впав жах і обурення! Серце рвав на шматки зойк і лемент катованих невинних старців, жінок і дітей, а вечором і ніччю грали кругом заграви палених селянських хат… Кулаки затискалися з гніву.

Із сіл приходили не раз цілі гурти селян до стрілецької команди із проханням о рятунок. Та стрільці мусіли зуби зціпити аж до болю, бо не сила була дати яку-будь офіціяльну поміч. Ми ж числилися ще частиною австрійської армії, а кругом було аж надто багато австрійського і німецького війська.

Це була страшна трагедія дивитися стрільцям, як ніби "своя, національна" влада при помочі наших відвічних ворогів знущається над своїм селянством, підкопуючи ідею існування Української держави, підготовляючи грунт для ворожої большевицької акції й деморалізації! Якої сили волі й панування над собою треба було, щоб не датися пірвати душевним почуванням і не зробити якийсь необдуманий крок, який скінчився би ще більшою трагедією.

Зразу відсилалося таких земляків до гетьманської влади. Та це не мало найменшого успіху, бо пани навіть не ласкаві були вислухати селян. Тож пішла протиакція на власну руку. Коли селяни запевнилися, що стрільці не будуть боронити ані поміщиків, ані карательників, стали витягати з повіток обрізани і давай самим боронитися. Там відіб'ють від села катів-грабіжників, деінде нападуть на малий відділ і самі зліквідують його дочиста… А не раз бувало, що вночі приведуть цілий гурт заарештованих, роззброєних "карательників" і "дарують" стрільцям, щоб подержали в холодній. Таких звичайно відсилалося вищій команді з відповідним докладом…

Все ж таки самосуди не знищили відразу всього лиха, хоч і додали страху катам та їх опікунам. Але цей стан почали використовувати "червоні" сусіди, насилаючи хмари агітаторів. А праця для них була легка, бо "ясновельможний гетьман" добре підготовив для них ґрунт своєю "владою"… І підірвав взагалі ідею української державности в масах.

Пригадую, як раз у млин, де був більший гурт селян і кількох стрільців, входить такий собі дядько з мішком під пахвою. Тільки по хитрих очах пізнати, що не по борошно він прийшов. І пристане він до одного гурту, підсунеться до другого, там кине зручне слово, там два і вхопить селянина за болюче місце.