Розділ «М. Горбовий. З листів до редакції ["Літопису Червоної Калини"]»

Шановна Редакціє!

Прохаю вічливо не відмовити мені помістити у Вашому цінному журналі оце моє вияснення.

У "Сокільських Вістях" (ч. 1, за січень 1937 р.) у статейці "Без кадила" помістив Вп. п. професор Ст. Гандучок уривок моєї статейки з календаря "Червоної Калини" за цей рік, з чого вже виводить причини "програння українцями війни" та виводить, що "воєнними споминами виховуємо пацифістичні глисти".

Поміщення на самому початку моїх "титулів", як: "6. У.С.С., б. провідник Пласту і провідник каменярів у Косові", доказувало б, що це більше мав би бути закид особистий, хоч у це годі повірити. Тим більше не можу надивуватися Вп. п. проф. Гайдучкови його суб'єктивиости в цьому випадкові, знаючи його як старшу і з життєвим досвідом людину та шануючи його за велику працю і заслуги. Здається, якби п. проф. Гайдучок був уважно прочитав кінець згаданого спомину, де я кажу: "зате добули один воєнний досвід більше, а це не раз пізніше придалося. Бо незадовго цей відділ перевів на Кирлібабі наступ, що вповні вдався", — повинен би прийти до інакшого висновку. Але йдім дальше — п. проф. Гайдучок хоче, щоб ті знущання (у згаданому вишколі!) приймати за вправи. Тут є вершок тої дивної суб'єктивности проф. Г., каже: "Як радо ці вправи виконує сьогодні молодь на руханці, це знає кожний провідник". Це вже хиба — наївність! Тільки порівняймо — там молоді стрільці, в четвертому році війни, в повному зоруженні (сотки набоїв, кріс, наплечник), під сикатурою садистів-старшин чи підстаршин (це ж не стрілецькі старшини!), що не тільки гонять без віддиху, але і гноблять морально, безчестять твої почування, лають і зачіплюють усякі можливі прізвища… До того без найменшого вирозуміння, крайньо безоглядні!

А візьмім ще під увагу брак потрібних харчів, усякі "ерзаци" були в повному ході, а хліб тоді як розломив, то й по пригорщі живої трачки сипалося. Був тоді випадок, що один стрілець (Ю. Черл.) випорпав десь кусень медвежої лаби надігнилої, зварив сяк-так і їв (правда, мало не минувся…). А конятина була мрією…

Тепер біля того стрільця поставмо теперішнього руховика, що прийшов з хати на площу чи в рухівню в легеньких трикотах чи плавцях, добре відживлений, випочитий. А при тім не вправляе цілими днями під наказами садистів, а коротенько, під оком рідних інструкторів, вирозумілих, з годинником у руці…

І ще одно — п. проф. Гандучкови, як руховикови, відомим є те, що фізична праця не узнається за руханку. Адже хоч селянин-рільник ціпом або косою намахається, бутинар сокирою намордується чи копальняний робітник біля джагана пріє 8 годин — й все це не узнається за руханку, а поручається тим більше вправляти ще й руханку. Чому? Бо вся та фізична праця є примусова і під строгим наказом — як не фізичним, то моральним (не зробиш — не матимеш що їсти!).

Дуже дивуюся, що такий теоретик і практик руханки не бачив тут ріжниці між одним і другим і дав аж таке порівнання. А ще й такий закид, що "не диво, що українці війну програли"… Це аж надто сміливий закид, котрий кривдить нашу армію взагалі, а У.С.С. зокрема. Хіба ж п. проф. Гайдучкови аж так невідомі є незвичайно геройські, просто одчайдушні не раз подвиги У.С.С. й УГА, щоби аж закидати брак духа?! Й охоти до видержливости і саможертви?! Чи мало У.С.С. дали примірів, гідних наслідування? А чи багато було в ті часи армій навіть стабілізованих держав, щоби так, як наша УГА, просто голіруч чуда доказувала (Чортківська офензива, добуття Києва і ін.!)?! Та ж у той час усе розліталося, а наша армія навіть "чотирикутником смерти" не здеморалізувалася! (Не відповідає дійсності. — Ред.). А наші люди не тільки, як і другі, від 1914 р. були на фронті, але й на своїй землі переживали воєнні страхіття!

І тому тільки, що я назвав події правдивим іменем, виводиться легкодушно "причину програння війни", а до того ще й протиставиться "спомини Мономаха"… Коли йде про мої спомини, дотепер друковані, то, здається, ніхто не найде того тону, якого п. проф. Г. конче дошукується у згаданім описі, надто пропускаючи якраз закінчення. Якби так п. проф. Г. перейшов усі, не лише в "Літописі Червоної Калини" й календарі "Червоної Калини", але й по інших часописах чи журналах друковані мої спомини, то чей же повинен би переконатися, що не лише загальний їхній тон бадьорий, оптимістичний, але й далеко не пацифістичний. Це не раз стверджували об'єктивні читачі чи критики. У часописі для молоді повинно б ся об'єктивніше насвітлювати дані події, не баламутити уривками!

Дякуючи сердечно за поміщення повищого листа, прохаю приняти заяви глибокої пошани й поважання, з яким остаю.