Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

Але вибирати не було що. Змордовані попередньо, були би того коня таки з копитами гризли. Це був одинокий харч. Ані з дому, ані з Комітету не діставалося тут жадної допомоги. Не диво, що ніхто не маринував собі забагато. Дадуть той обід з кінським м'ясом, то не то щоби хто бридився їсти, але дотепніші починають ще й іржати по конячому, натягаючи його в зубах… Або не раз, як крізь вікно котрий побачить, що ведуть коня, зарже, другий підхопить, і вже по казнях знають, шо на обід конина певно буде.

Все ж таки на душі відрадніше було. Головно тому, що не чулося тих сикатур, криків, тих моральних тортур. Не кажу, щоб обслуга (ключники) були ангелами… Навпаки, по їхньому поведенні було пізнати, що вони раді би теж дати серцю волю.

За якийсь час ми довідалися від других політичних в'язнів, що тут донедавна були страшні відносини. Майже такі, як у Львові, або й ще гірші. Аж голодівкою вибороли собі в'язні (політичні), що настало трохи краще життя.

Кілька днів перейшло якось супокійно. Ніхто нас не зачіпав, і ми нікого теж… Жили собі там, хліб жули. Згодом дозволили нам виходити на прохід. Він відбувався на внутрішному подвір'ї, тобто між чотирма височезними стінами, яких 15 м2, з якого видно вгорі лише кусок неба. Більше нічого. Вгорі на мурі ще було видно стародавний соняшний годинник.

На подвір'ї попід стіни був вимурований круглий хідник, по якому треба було ходити двійками у круг. На середині подвір'я — канал, до якого виливають із кіблів. Попри той хідник ціле місце у крузі засаджене квітами.

Звичайно ключник випустить усіх на те подвір'я, двері замкне, і крутися. А сам ніби пішов. І нам так зразу здавалося. Але як раз оден із нас урвав квітку, щоби занести її до казні, той звідкись надлетів і так заїхав півметровим ключем, що відхотілося всього. На цьому ми переконалися, що хоч ми зачинені ніби у величезній бочці, то нас стало слідити кілька пар очей. Про це ми мали нагоду не раз переконатись і на своїй шкірі.

Йдучи коридорами, переходилося попри казні всяких в'язнів. Біля кождих дверей табличка: "Н. Н. прибув тоді а тоді. Засуджений на стільки а стільки літ. Має вийти тоді а тоді і т. д.". Оден був засуджений на 35 літ. Дістав був оден вирок на 15 літ, втік із тюрми, вбив свого противника і дістав другий раз 20 літ.

Всі оті таблички на купу взяті роблять дуже пригноблююче вражіння. Тільки вдуматися в положення тих людей, дарма що то бандити. Сам оден сидиш у келії стільки літ, не бачиш нікого з людей, не знаєш, що де робиться, або знаєш дуже маленько, і то неточно, день у день одне й те саме, і та страшна певність, що воно до означеного речинця не зміниться.

Я мав нагоду обсервувати одного "вічняка", який мав за місяць виходити на волю. Просидів щось 15 чи 20 літ. Переворот у 1918 р. захопив його в тюрмі, а про зміну дізнався аж тоді, як прийшла нова сторожа.

Тепер він виходив щодня надвір, був дуже зворушений, до всього ставився дуже ніжно, розчулено і все вдивлявся у сторону залізних воріт, нетерпеливо очікуючи, коли відчиняться, щоби пустити на волю. Однак говорив дуже мало, все був поважний. Коли ж дістав своє (може, куплене?) цивільне одіння, вдягнув його, то прямо не хотів вірити, що можна вже йому вдягнутися. Вкінці таки не видержав і розплакався з радости…

На вижних поверхах сиділи менше засуджені. Чим вище, тим менші роки були виписані на табличках. 1 треба сказати, що тими табличками всі в'язні дуже цікавляться. Щодня, як вертають із проходу, відчитують на своїй табличці, кілько ще має сидіти. Дарма що день перед тим він теж читав. Але то було ще вчера…

Втікати з цеї тюрми просто немислимо. Треба мати велике щастя, щоби втекти з цих мурів. І тому, мабуть, ніхто й не пробує. І досі не чути було, щоби хто з мурів утік.

Скорше вже від праці на полі [втечеш]. В'язні, менше засуджені, ходять працювати на сумежні поля. Майже ціле літо працюють. Але й на полі небезпечно втікати. І то не так від сторожів, як від мазурського населення. Ще Австрія завела такий звичай, що за зловленого втікача-в'язня чи за поміч у ловленні діставали мазури пару черевиків, 5 корон і ще там щось. Не диво, що при втечі, коли лише пролунає тривожний стріл, всі хапають за вила, сокири тощо й уладжують полювання, яке завжди кінчається успіхом. При тім добре перепаде від них такому смільчакові.

Крім полевих робіт, в'язні заняті ще по власних робітнях у тюрмі. Є тут кошикарня, пральня, столярня, шевська і кравецька робітня і пр. Тут працюють тяжче засуджені. А найтяжче засуджені, "вічняки", працюють переважно-таки у своїй казні. За роботу дістають маленьку плату, яку складається в управі тюрми. По казнях роблять коперти, тектурові пуделка тощо. Декотрі у своїй праці доходять до великої вправи.

Оден "вічняк" робив із хліба чудові вироби-прикраси. Ніхто не повірив би, що то із хліба. Всякі забавки, столові прикраси, підставки на годинники, постільці на щітки і т. Їн.

В таких обставинах, здавалося, перевиживемо до свого речинця. Ніхто нас не займав, мало хто цікавився нами. Зробили своє — могли собі тоді спати, балакати чи й співати скільки завгодно. Ключники мало коли приходили поза означеними годинами.

В якийсь час повели нас до купелі. Купався хто у ванні, хто під душем. Хоч вода була дуже холодна, а купальня наче в пивниці, все ж таки ця купіль була раєм проти коломийської й львівської. Бо не було тут знущань, ані сикатур. Ще декому позичили білля переодягнутися.

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло