Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

Ще мушу додати, що при своїй лайці й цей згадував Україну, покрикуючи:

— А може, то вас Україна так побила? Певно, надто надсаджувався оден із другим при її будові…

Після тих "оглядин" дали нам якоїсь люри, що звалася "кава". Не встигли ще випити, як ключники й бандити скричали:

— Поржондкованє в целі!

Перше всього мушу пояснити, що тут, у тюрмі, політичні в'язні ділилися на "інтелігенцію" і "простих", або, як звичайно вживали, "кабануф". До інтелігенції належали якісь урядовці, вчителі, декількох судців і пр. Між ними було й жіноцтво. Всіх їх ми вже застали. Ці інтелігенти мали й відмінний, кращий харч із Українського горожанського комітету, бо, приміром, як їм давали якої зупи з м'ясом, то всім іншим мамалигу або т. п. І поведения з ними було краще. Безперечно, що це все треба було окуплювати собі.

Отже, перед тим порядкуванням запропонували бандити-"комапданти" нам, двом чи трьом, що можемо скористати із права інтелігентів і бути звільненими від цеї праці. Бо від цих порядків "то сен нєбошка бабка пржевідзі каждему або нагла крев залєє".

Вони мали свій рахунок у збільшуванні інтелігенції, бо було з кого стягати данину. Та я, помимо такої заохоти та обіцянки з їх сторони, не скористав з їх пропозиції. Мені не могла в голові поміститися думка, щоби в той час, як співтовариші гаруватимуть при праці, я приглядався зі заложеними руками. Дарма що й товариші казали, щоб я не брався до праці, бо кождий бачив, що я ледве рухаюся. Але я ніяк не згодився. Адже ж другі теж були доволі побиті, й хоч менше від мене, зате старші вони були віком (не одні вже сідоглаві), тож всім нам однаково долягало.

Зачалося порядоування. Але не так, як звичайно, порндоується в себе в хаті. Тут — крики, лайки, побої. До помочі комендантам прийшло ще пару бандитів. І всі з канчуками або палицями. З половину нас порозбирали собі бандити по своїх казнях у цілій тюрмі, щоб їм усім порядки поробити. Яка це була мука дивитися на те все! Статочні, свідомі господарі, а мусять порядоувати бандитам казні. І то мусять-таки, бо ліку на це нема. Хочеш пожалуватися ключникові, то ще не скінчив ти, як той уже заїхав кулаком по лиці, дав доброго копняка, ще й крикне:

— Марш, ти, кабане! Курва ці маць!

А коли ще довідається про це бандит, то вже нещаслива твоя доля. Оповідали, що вже не одного з їх рук занесли до лічниці, де він скоро переходив у царство, "ідіже ність болізни, ні печалі"…

Малося вражіння і переконання, що тут тюрмою порядкують не ключники, а бандити-в'язні. Вони свобідно собі заходили до кождої келії, робили що хотіли, відбирали від родини харч при брамі, щоби "передати в'язням", і т. п. Але мало котрий (з Гуцулів) дістав його. Вскорі відчулося, що бандити є в нас панами життя й смерти. Рятунку ніякого.

Порядкування було таке, що треба було винести всі річі надвір, випарити блощиці окропом, а за той час другі мають шурувати підлогу. Та й тільки. Як це маленько!.. Але перевести?

Ще парити блощиці, то півбіди… От нагріли окропу, випарили, вишурували дошки, та й тільки. А як котрий обірвав якого потиличника, то небагато то собі з того робив. Однак і це тяглося довго, бо тих блощиць було як не міліярди, то міліони певно. Подвір'я чорніське було від них. Годі було собі уявити, щоб у тих шпарках стільки того було. Певно, воно ще від небіжки Австрії залишилося, і ніхто не дбав про порядок. Зате з насолодою парилося їх, начеб хотіли відімститись за нічні муки. До того ще манила надія, що бодай цю ніч слатиметься супокійно.

Але ті, що остали в келії, то мали справжнє пекло. Перше треба було змити долівку. Відтак посипалося її піском, білим та гострим, наче товчене шкло. Бандити уставляли нас рядом під стіною, давали нам скрутлі до рук, самі ставали за плечима і командували:

— Клєнкні! Бачносць! Влево оцбій — раз! Вправо — два! Раз! два!..

І всі ми на колінах — штани підкочені, — уставлені на ширину салі, вдаряли скрутлями по долівці, раз наліво, то направо і за кождим разом на колінах посувалися крок за кроком вперід. Але котрий прилишився ззаду або заслабо вдарив по підлозі, зараз на того наскакував бандит, періщив канчуком чи буком по плечах і лаяв останніми словами, з яких "курва ці маць" були ще найкращими…

Саля довга, всі втомлені, у всіх гарячка, не спали, не їли, коліна й пальці вже скривавлені, бо шкіра від піску облізла, тож, заки дійшли ми до половини салі, кождий уже таки падав, мов неживий. Всі стали якісь задурманені. Як ще зразу котрий із нас обурювався й хотів зареагувати (хоч відразу відчував свою кволість), то сторожа з коридорів кричала:

— Мільчець, кабане, бо зараз стржелями!

По довгих криках, бійках і лайках цілий ряд, а було нас вісім чи десять на ширину салі, рушав дальше до протилежної стіни. Ми думали, що тут трохи відпочинемо. Та лише дотяглися до стіни, як бандити кричать:

— Обруць! Напржуд марш! — І знова перуть з гори буками і женуть до другої стіни.