Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

У квітні 1920 р. порушила польську пресу тривожна вістка про "повстання на Гуцульщині". В українській, тоді ще дуже слабонькій, пресі небагато про це писалося. А й те, що писалося, подавано за польською пресою. А ця остання, ласа на сензації, давала собі волю. Писала несотворенні річи. Деякі з польських газет подавали формальні "звідомлення з поля бою"… Описували про бої, штаби генеральні, подавали число ранених і побитих і т. п. На ділі ж ці всі "звідомлення" мали, здається, за ціль закрити "унепокоючу" акцію карних експедицій, які в той час були по всій Гуцульщині. Вислідом тої акції було спалення кільканайцяти господарств, знищення майна, побої і кількасот арештованих Гуцулів.

Не місце тут описувати всі ці події, хоч як вони важні. Та й матеріалу є чимало. Однак тому, що подібний такий опис не побачив би світла денного, передано всі ці матеріали до музейних архівів для будучих істориків. Тут хочу лише подати коротенький спомин із тюремного життя. Старатимуся вибирати лише ті факти, які дійшли б крізь "чистилище" (польську цензуру. — Ред.) до наших читачів.

Працюючи весною 1920 р. на двірці в Заболотові при нагрузці тягарових авт, одного дня довідався я, що за мною вдома шукає поліція. А "повстання"[14] вже, здається, почалося. Опісля переказано мені, що вже арештовано мойого брата Романа. Але що тут зайшла помилка, то ждуть-таки на мене.

Я не є з тих, щоби давати на себе довго ждати. Сів на авто і поїхав розпитати, що зайшло, що за мною так розбиваються. Та "добрі люди" не дали доїхати вільним додому, а подбали, щоби "з почестями" впровадити… Зараз-таки завели мене в постерунок, опісля до староства і без великої церемонії — в холодну. На початок ще дав мені жандарм В-к доброго буханця крісом у плечі. Це так, з ласки… Хотів ще конче зайти зі мною в окрему келію "побалакати", та ключник Ч. не дозволив. Це все було у другій половині квітня.

За кілька днів привели в косівські арешти перших "повстанців", а саме: 14-ть Гуцулів з Голов. З ними був і мій брат, якого з дому повезли були в гори. Я дуже здивувався, що він трохи був оглух по дорозі. А від того, що в Жаб'ю на привитання оден сержант так його здорово посмотрив за вухо, що він від цього дня два тижні нічого не чув. При цьому я довідався, що капітан Г. дуже жалував, що замість мене доставили йому мойого брата. Страх бажав мною помилуватись… Виходило, що хто зна, чи моє здоровля було б витримало ті "любощі"…

Мої співтовариші, Гуцули-"повстанці", виглядали так, начеб із хреста зняті. Були в "добрих руках"… Тіло потовчене, в очах смертельний жах у суміш з отупілістю. Як день, так і ніч чути було стогони, зойки, прохання о смерть. Харчів не давали жадних. Та й кому хотілося їсти? Про лікарську поміч ніщо й думати. Вночі, відтак (і) вдень збільшилося нас, Гуцулів, ще стільки або й більше. Це звозили з інших сіл.

За п'ять чи шість днів сказано збиратися в дорогу до Коломиї. Заїхали вози, на кождий сіло два-три або й чотири Гуцули, біля них — конвої, і сумна валка рушилася в дорогу. Дорогою нісся скрип коліс і зойки побитих. На декотрих возах лежало лише по одному чоловікові. Це ті, що не могли рухатися. Уявити собі лише той біль, який вони мусили терпіти, оббиваючи своє зболіле тіло по голих дошках!

Біля мене сіло щось три чи чотири конвої "на гостро", бо мене приділено до якогось "штабу". Отже, такій "рибі" не годиться їхати будь-як…

По дорозі сталася раз чи два рази доволі прикра подія. В селах Микитинцях і Мишині чи Іспасі збаламучені чи схрунені селяне, довідавшись від конвоїв, кого це везуть, стали кричати:

— Що, то ви ще їх возите? Та їх на шнурок і на суху вербу! Зрештою, їм і сухої верби шкода…

Це трапилося лише два рази. Але і воно прикро вразило Гуцулів. І кому би це не прикро?! Однак деякі Гуцули казали:

— Прости їм, Господи, бо не знають, що роблять.

Молодші не дарували.

— Мой, єкбих ті ймив у свої руки, — казали, — та там, де я знаю, тото бих си потішив тобов…

Але на цім і кінчилося.

У Коломиї міська товпа, жадна сензації, дозволяла собі на всякі глузування. Замітити треба, що найбільше кепкували і допікали багачі — Жиди. Ми все зносили мовчки, з погордою.

Ми заїхали перед тюрму. Вулиця Романовських, чи яка там. Коли ми подивилися на ті мури, на ті маленькі віконця із грубезними ґратами, ще й з решітками, на тих покорчених наших побратимів-Гуцулів, привезених сюди передше, які скупчилися при віконцях, виглядаючи, кого то знова привезли, то мушу признати, шо всім у душі стало тяжко. А коли за нами замкнулася брама, а перед нами відкрилися темні коритарі, здавалося нам, що нас відірвано силою від чогось гарного, дорогого. Здавалося, що провалюємося в якусь страшну безодню, в інший, таємничо-ворожий нам, світ. Опанувало нас отупіння. Аж тепер відчули ми ціну воленьки святої. А Гуцул, що зріс у верхах, був свобідний як птах, був паном-царем на своїх полонинах, цей Гуцул без порівнання сильніше, як хто інший, відчув на собі ті невидимі окови, які його скували в цих мурах. Оден на другого лише подивилися, і в очах кождого пізнати було одну й ту саму думку. А котрийсь, більш знеохочений, кинув:

— От тут нам, братчики, амінь!

Ніхто не обізвався. Всі мовчки йшли сходами нагору. Тут нараз перервав цю тяжку мовчанку грубо-хриплий голос військового ключника сержанта Шкрибайла (наш-таки землячок, із Буковини):