Розділ «М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С. здобуває перехід через Збруч»

Дня 19.VII.1917 рушила наша Гуцулська сотня У.С.С. Їз Золотої Липи офензивою вперед. Напрям був [на] Куропатники — Збриж. На цей раз приділено нас до 35-го [золочівського] пішого полку. Сотня числила несповна 200 стрільців, крім того, відділ скорострілів.

Москалі втікали прожогом. Мало де ставляли опір, і то хіба лиш ніччю. По дорозі залишали обози, гармати, стріливо. Траплялося, що скидали плащі і чоботи, щоб скорше втікати.

Від населення довідувалися ми, як-то московські старшини Всякими способами (переконуваннями, загрозами) старалися привести втікаючих салдатів до вдержання становищ. Та це небагато помагало, кожний думав про те, як би то найскорше дістатися домів. Правда, була чутка, що Москалі стягають нові сили, гвардійські полки та навіть жіночі, свіжо сформовані курені, щоб здержати наступ австро-німецьких військ. Та поки вони наспіли, ми жваво йшли дальше і дальше вперед.

Не треба й казати, як нас населення всюди вітало. Головна за Серетом. Та це й не диво, адже ж там стрільців ще не бачила, а тільки чули про їх. Тому й не знали як гостити, де посадити. Зворушливі були то хвилі.

Йдучи так вперед, щоправда, не мали ми страт у боях. Зате труди походу були чималі. Спекота, до цього обмаль води давалися взнаки. І не доставлювано харчів. Не диво, що багато наших звалювалося ніг.

Наш відпочинок залежав уже від ворога. Тільки тоді мали ми умогу відпочити, як він задержувався і бодай на ніч обсаджував становище. Інакше треба було йти і ніччю.

Не один стрілець падав від соняшного удару.

Так гнались ми більш тижня. Дня 28.VIІ 1917 дійшли до села Чорнолиці Великі. Там дано нам дозвіл відпочити ніч. Зараз підійшли ми на площу за костелом і розбили шатра. Приїхала кухні; роздано обід, і кожний з невисказаною насолодою приляг на зеленій траві. Щоправда, не один ласим оком поглядав на село, в якому відбувався празник. А нас так гарно на нього запрошували. Ще перед селом ждали на нас учителі, сільська старшина і багато селян та просили сотенного команданта поручника [Івана] Бужора, щоб позволив погостити сотню. Та цей, мимо того що вже кілька місяців перебував між У.С.С. (перенесений із 41 — то пішого полку), не попустився того австрійського духа, не зжився зі стрілецтвом, не пізнав їхньої душі… Тому й не пішов назустріч просьбі населення, на превеликий жаль і здивування всьої сотні та зібраних людей. Але кількаденні труди взяли верх і небаром почулося з-підшатер здорове хропіння сплячик стрільців. Знайшлися і такі, що не втерпіли щоб не піти попраяникувати…

Ще треті півні не співали, як нашу сотню затривожено. Що сталося, крім старшим, ніхто не знав. Приказано тільки скоро збиратися… Ми кинулися до шатер, стали їх звивати, складати набір, Не минуло 10 хвилин, як усі були готові. Не і було часу митися. Дехто тільки промив росою очі. Ледь вспіли взяти снідання до фляшок і зараз рушили в похід.

Дорога вела дальше направо відтак попри ліс. У лісі була частина штабу. Тут сотня задержалась, щоб одержати дальші прикази. Недовго ждали. Зараз вийшов, полковник 35-го пішого полку, закликав команданта сотні [Івана] Бужора і розказав, у чому річ. Тепер довідались ми, що Москалям прийшов на підмогу 4-й Гвардійський полк і ставить завзятий опір перед Збручем. Треба їх викинути з Галичини. Треба то треба! Для нас це не новина. Рушили ми дальше. Тепер уже не йшли дорогою, зараз за лісом пішли вправо вскіс через якісь поля, стежками поміж гречку і бараболю. Зрана була мряка, а тепер почав падати дощ. Ми повитягали з наплечників шатра, повбиралися начеб у які фелони й тихо сунули вперед.

За якийсь: час вийшли на пільну доріжку. З огляду на близькість ворога зарядив сотенний охоронний похід. Наперед вислано один рій. У рядах було чути ріжні балачки на тему майбутнього. Кожний на свій спосіб старався вияснити чи вгадати, що жде нашу сотню. На щось грізного ніяк не заносилось. Адже ж Москалі вже від Золотої Липи ставлять лиш тільки слабий опір. Чого ж би тепер це мало відмінитися? Тому, що гвардійський полк прийшов? Ми не раз за цю війну стрічалися із гвардійцями, й виходило гаразд!

Так розміркувавши на всі лади, різкою ходою йшли ми вперед. І хоч розмокла подільська земля чіплялась за ноги і дуже утруднювала похід, мало хто з цього що-небудь робив собі. Кожний мав охоту чимскорше допасти ворога, освободити решту нашої Галичини і, як можливо, піти дальше на нашу вимріяну, легендою оповиту Україну, "визволяти братів Українців з московських кайдан". Не диво, отже, що й змучення мало хто чув.

Перед с. Бурдяківці надибав нас один штаб, старшина і дав сотенному якийсь наказ. По одержанні того наказу скрутили ми з дотеперішньої дороги наліво та попрямували до недалекого ліса, залишаючи Бурдяківці направо.

Небаром стали долітати до нас відгуки крісових стрілів, а то й гарматніх. Певно, якусь стежу взяли Москалі під обстріл, думаємо. Нас ще не побачили, щоб могли обстрілювати. Ідемо дальше. Сотенний післав до ліса один рій на розвідку.

Тим часом сотня підійшла до ліса на яких 500–600 кроків. У ліс не мож було запускатись, поки стежа не провірить положення. Стояти не було порадно, щоб не давати доброї цілі ворожим гарматам. Поручник Бужор видав наказ прилягти на землю. Та ворожа артилерія вже нас замітила. Зараз почали тріскати над нами перші вістуни обстрілювання — шрапнелі. На щастя, були вони лихо вироблені. Траплялось таке, що падали між нас, а то й під коні, що стояли зі скорострілами побіч, та шкоди не робили. На чотири стрільна одно вибухало. І то тріскало направо або і позаду нас. А все ж таки не могли ми тут довше задержуватись, тим більше що москалі стали вже обстрілювати нас гранатами. Треба було бодай зайти до ліса.

Саме на той час вернулася стежа й донесла, що Москалі укріпилися за лісом у силі не більш одного куріня та кількох скорострілів. Тепер ми стали розстрільною підступати до лісу. Задержалися на його краю в рові.

Тут сотенний приказав віддати команду декотрих роїв старим, досвідченим стрільцям. Не було сумніву, що буде бій. Треба було приладитися як слід. Одні доповнювали набійниці набоями, інші перебирали з наплечників у хлібники більшу кількість набоїв, щоб мати їх під рукою. Товариші із пробоєвого відділу засоблялися в ручні гранати (дотепер мали їх переважно в наплечниках). Вбирали спіжеві шоломи. Деякі їли консерви. А тим часом гармати розігрались на добре. До мене підходить товариш В. Ониськів (з Косова):

— Знаєш, Михайле, здається мені, що я цей день не перебуду. Дав бим не знаю що, щоби цей день оминути… Коби хоч ще на відпустку пішов — тоді най би було що хоче…

Я його вговорюю, жартую, кажу, щоби прочуттю не довіряв і сміявся з усього.