Розділ «Р. Коваль. Як народилася ця книга»

На славу гуцулам, які силою духу і зброї втілювали мрію про Соборну Україну

Писати про гуцулів я не думав і не мріяв. Так само, як і колись про Холодний Яр, Поділля, Кубань, Київщину… Але доля вирішила по-іншому. І ось, віддавши шану войовникам з Кубані та Великої України, несподівано полинув на гуцульські верхи…

А сталося це так.

Наприкінці червня 2008 р. разом з лікарем Любомиром Хамуляком і письменником Романом Пастухом поїхали ми в Карпати. Через Дрогобич, Витвицю, Долину й Отинію примандрували до с. Дора. Я й не здогадувався, що в'їхав у межі краю, з яким невдовзі поєднаюсь душею.

Гуцульщина! Що пересічний українець знає про цей край? Мабуть, лише те, що там, у горах, живуть гуцули, та кілька анекдотів про них. Більшість із них антимосковські. Про те, що гуцул тільки й чекає можливості порахуватися з москалем. Але анекдоти ці незлобливі, відтак і не надто вірилося у кровожерливість верховинців.

У Дорі нас уже чекав декан Богдан Іванюк, двоюрідний брат мого товариша Богдана Легоняка, який вершить добрі діла на Холодноярщині. Отець Богдан, який мав влаштувати нас на нічліг, раптом запитав:

— А ви на Буковелі були?

— Ні…

На Буковель ми їхали через Яремчу, Микуличин, Татарів… Я з цікавістю оглядав краєвиди, не підозрюючи, що вже за тиждень візьмусь досліджувати одну з найславетніших сторінок історії цього краю, а села, через які проїжджаємо, почнуть промовляти до мене, — адже саме з них вийшли на широку історичну дорогу гуцули, які разом з галичанами створили легендарну антимосковську формацію — Легіон Українських січових стрільців.

Ось Микуличин. Хіба знав я тоді, що з цього села походять січові стрільці, зокрема Іван Кіф'як, Іван Тарнавський і Дмитро Філяк? Так само згодом я довідався, що в 1939–1941 pp. тут жив Гриць Голинський, командир Гуцульського куреня УГА, двоюрідний дідусь сотенного УПА Мирослава Симчича, до якого, власне, ми і їхали, але не прямою дорогою, а через гори, щоб помилуватися краєвидами і відпочити душею.

Ось Татарів. Звертаємо увагу на церкви, чисті узбіччя, красиві котеджі, затишні ресторани, нову асфальтову дорогу. Невдовзі я вертатиму сюди думками, шукаючи сліди незнаних досі людей — татарівських усусусів Михайла Дячука і Юри Коренюка. Так-так, Юри, а не Юрія, так само і Николи, а не Миколи… Я швидко звикну до цих варіантів українських імен.

На зворотному шляху в Дору отець декан оповідав про реліктові залишки дохристиянських звичаїв гуцулів. Виявляється, що й нині є люди, які відзначають свято під назвою "Громове" — в цей день гуцули не працюють, бо "може грім забити". Не працюють вони і на "Калічку" — бо "можна скалічитись", і на "Утопленика" — бо "можна втопитись", і на "Палія" — бо "може хата згоріти". Як і колись, у надвечір'я перед святом Купала молодь висипає із села в ліс. Палять ватру, скачуть через полум'я, танцюють, співають, бавляться за стародавніми звичаями. Тоді в горах немов оживають тіні забутих предків…

Уранці отець Богдан заїхав за нами в готель. Знаючи мої зацікавлення, запропонував відвідати в Делятині могилу Гриця Голинського. Звичайно, я зрадів нагоді вклонитись воякові. Ми з Любомиром Хамуляком вшанували не одну вояцьку могилу. Любомир завжди у багажнику свого старенького "Фольцвагена-Джетта" возить поминальні свічки, — а раптом дорогою довідаємося ще про якусь могилу. Так сталося і на цей раз — за 15 хвилин ми вже були біля місця спочинку Гриця Голинського. Але й тут інтуїція не підказала, що схиляю голову перед пам'яттю одного з героїв наступної книги…

А декан Богдан уже віз нас на Шевелівку — до братської могили січових стрільців. 18 хлопців з підгірських сіл спочивають тут! Любомир Хамуляк запалив свічку…

Відгомін Гуцульщини почув я і в Івано-Франківську, в ресторані "Науковому", на поминальній вечері по Тризубому Стасу. Тут зібралися його рідні та друзі. А друзі Стаса — переважно митці. Тож не обійшлося без пісень. Кожний співав, що в нього на душі. У той вечір на душі у Наталки Бучель були гуцульські співанки… Не втерпів і Петро Арсенич з Нижнього Березова, села, що давно погуцулилось. А чарка горілки так розпалила його, що він проспівав з десяток гуцульських коломийок. І були вони чудові… У душі вставало сонце, хоч і сутінки вже вкрили Франківськ. Чи, як казали раніше, Станіслав. Саме сюди 17 липня 1904 р. зійшлися на січове свято барвисті й рішучі "Січі" з Покуття і Гуцульщини… Десь тут, центром Станіслава, ходили мої герої — засновник січового руху Кирило Трильовський, Юра Соломійчук-Юзенчук та Грицько Кушнірук із Жабйого, Дмитро Лукашук із Заболотова. Тільки сліди їхні залив асфальт…

Вранці ми вирушили у Верховинський район, до Верхнього Ясенова. Тут мало відбутися гуцульське свято "Полонинське літо-2008". Їхав у передчутті зустрічі зі святом. Так і сталося…

Нечасто відчуваєш у житті радість національного буття. Щастя якщо й випадає українцеві, то особисте чи родинне. А тут — свято національне.

Я опинився серед рідних людей, одягнених у князівські строї, красивих, усміхнених і гордих. І намагався зафіксувати цю хвилюючу мить на кінокамеру і фотоапарат, боячись щось пропустити. Які чудові пісні і танці! Яке багатство рухів, барв і візерунків! Це не примітивні московські "частушкі", не одноматіна "лєтка-єнка".

Друзі наполегливо кликали до столу, а я не хотів відриватись, не хотів позбавити себе щастя духовного єднання з верховинцями! Можна сказати, що 29 червня 2008 р. я остаточно закохався в Гуцульщину і гуцулів.