Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

— Мой, хруні, шляк би вас трафив, що ви робите?

Третим разом знова чогось налякалися і не поїхали. Це, мабуть, тоді, як ми дещо переказали… А між тим ми дістали вже список суддів присяглих і трибуналу, який мав нас судити. Розправа мала початися вже 14 листопада. Але 13 (листопада) повідомив президент, що каденція суду відложена на другий рік. Сказав ще, що він сподівається нашого звільнення вже скоро. Така крутня до решти вже озлобила нас.

Так дотяглося до 19 листопада. Нарешті цього дня рішилися ми на голодівку. На самого св. Михайла зраня мали розпочати і тягнути аж до оконечної побіди. Після цього рішення всі замітно вспокоїлися і ждали лише на речинець.

Я зараз-таки передав вістку до адвокатів, і д-р Ганкевич негайно виїхав до Львова порадитись ще з іншими адвокатами. Повідомив рівно ж УГК, щоби від 21 листопада не присилали жадних харчів.

— Мой, братчики, кажіть, що вам снилося? Чи не снився кому ліс? — цими словами розпочав Павло Марфієвич ще оден день у коломийській тюрмі.

Дуже часто він так питав. Бо згідно з віруваннями Гуцулів як сниться ліс, то — тюрма. Сниться ліс удома, що заходить у нього, то заіще в тюрму. Сниться в тюрмі, що виходить із ліса, то напевно вийде з тюрми.

Але якось до цього часу нікому таке не снилося. І товариш Марфієвич більше із привички вже питав, як з переконання. Та цим разом якось добре попав. Якраз мені снилося, що ми виходили з ліса. Не знати, чи тому, що я стільки наслухався про це, чи що досить того, що мені таке снилося, й я про це розказав, хоч сам не вірив у такі сни.

Але всі вірующі так сильно були переконані, що мимоволі декотрі стали збиратися… Помітна була радість у всіх і оживлення. І на (казню) ч. 25 переказали, що вже бажаний сон снився. Щохвилі огортала всіх усе більша нетерплячка. Ледь почуються якісь кроки на коридорі, всі вже вп'ялили очі у двері, перемінювалися у слух і ждали, коли скажуть збиратися… І дійсно, о год. 11 заскреготів замок і ключник крикнув:

— Ану, Гуцули, до суду!

Оден на другого лише подивився і… нічо.

Запровадили нас до салі ч. 48, де вже був зібраний цілий трибунал із прокураторами включно. Увійшов президент Дроздовський з якимсь папером у руках і почав дрожачим голосом читати:

— Пан начальник паньства зволив припинити дальші доходження у вашій справі й наказав телефонічно випуститим вас на волю.

Тут котрийсь обізвався з наших:

— Як? А розправа де? А ми за що тілько сиділи?

Та президент говорив дальше:

— Я певний, що ви з вдячністю приймете цю вістку і подякуєте пану Начальникові за його ласку і добре серце, що змилосердився над вами… Пан Начальник просив, щоби ви забули свої кривди і все, що було досі, та що-бисьте стали вже іншими людьми…

З нас ніхто не обзивався.

Відтак ще говорив прокуратор і ще якийсь суддя, та все нагинали до того, щоби "приняти це з вдячністю, подякувати за ласку" і т. п.

Аж у казнях прояснилися обличчя, стали обніматися та радуватися волею і тим, що гідно видержали до кінця, з честю.