Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

І рай запалило…

Дуже коротко трівала оця наша передишка. В який тиждень чи півтора назначено до нас знова львівських ключників, а на "комендантів" кількох бандитів. "Бо, — як казали, — кабанам задобржеби сєн поводзіло в арешце…"

Аж одного разу влетів із криком до казні Яворскі та вже із порога став лаяти, зогцджувати матір і все, що найсвятіше.

Почалося. Раненько влітає ота "покрака" і кричить:

— Вставаць, кабані, курва ваша маць! Поржондек робіць по сальонах…

І вже копає лежачих, місить ногами, ключами б'є куди попало. Кожний зривається. Ждемо на "програм" тутешніх "порядків"… А "покрака" вносить кілька фляшок від пива, каже змити долівку і "ґлянцоваць". Отже, по змитті долівки кождий бере для себе одну чи дві дошки на долівці та починає кантом фляшки "ґлянцувати".

Вся штука полягає на тім, що мусілося фляшкою так вигладити дошки, щоби улискувалися, як шкло. А над головою стоїть "покрака", лає останніми словами та все [б'є], як не ключами чи канчуком, то стусанами.

Отак воно майже до полудня гладилося. Але на цьому не кінець. Гірше було після тої праці. Бо невільно було вже ходити по долівці, ані сідати, ані лягати через цілий день, щоби не втратила блеску. З ласки вже можна було стояти на одному місці біля стін. Але припертися до стіни теж невільно було, бо щохвилини набігав в'язничний сторож.

Коли ж прийшли оті "наставники"-бандити, то вже годі було й ворохнутись. А якої породи були ці "сторожі", може послужити такий факт, що одним із них (сержант) був той, котрий брав участь під час львівських боїв у підпалюванні Жидів у божниці. Про це він оповідав із великою насолодою: як-то зігнали Жидів до божниці, як вилляли на сходи бочку бензини і підпалили, як опісля кидали досередини ручні гранати через вікна або стріляли на тих, що втікали. Нас, слухачів, аж морозило від цих "геройств", а він сміявся від вдоволення, що потрафив таке зробити.

Другий, якийсь Вольскі, теж із військових в'язнів, а по фаху бандит, хоч і брав участь у львівських боях, учив інших своїх товаришів, як то найлекше вбити чоловіка, чим і де вдарити, коли він є лише запаморочений, а коли гине відразу…

А практику в цьому він мав уже чималу!.. Оповідав теж про всякі насильства, грабіжі і т. п., а все спокійно, безлично, начеб це була собі звичайна річ. І між таким елементом треба було перебувати як ніч, так і день, і то ще й підлягати його варварським збиткам, та ще й мовчати, бо йому "вшитко фук. Два рази не повешон, як юж раз засондзони. Тераз може і дзєсєнцю єще забіць". І пізнати було, що це йому дуже легко зробити.

Ось так переходив день за днем. За три чи чотири тижні такого життя відвідав нас у тюрмі др. (Степан) Федак як делегат УГК зі Львова. Привіз дещо харчів і тютюну. Некурящим давали по 1 і 2 хліби.

Для нас усіх ці відвідини були великою розрадою. Не йшло тут зовсім про ту запомогу. Важнішим було те, що побачили ми свою людину, довідалися дещо, як там на світі живеться. Лекше сталося, що ми не самітні, що нас ще не призабули. При тім дізналися, що незадовго нас заберуть назад у Галичину, мабуть у Коломию. Все це разом викликало велику радість, підбадьорило слабодухів, додало надії на краще.

Від цих відвідин і умовини нашого життя покращали. Той страшний режим трохи полекшав, бо переконалися переслідувачі, що за нас не забули та що воно може не конче добре скінчитися, оте катування.

Але це недовго тревало. Дня 6 жовтня 1920 р. сказали нам збирати свої манатки, запакували до товарових возів і повезли в Коломию. На душі стало відрадніше. Коломия — це вже так, наче вдома. Забули вже навіть, що то було тому пару місяців назад. Але по дорозі довелося ще випити не раз гіркої від озвірілих від шовінізму людей.

У Львові, де нас провадили до кухні на обід й де були теж полонені большевики, ми переконалися, що до большевиків багато краще ставилась та публика, чим до нас, "кабанув-гайдамакув". У Ходорові знова якісь залізничники нападали на нас. Оден з них кричав:

— Ґдибим не уважал на жонен і дзєці, то зараз бим вас вшисткіх по-вистржелял.

І подібно було на всіх більших двірцях Галичини.

Дня 10 жовтня перед вечором нас передали зарядові тюрми в Коломиї, який зараз розмістив нас по казнях і приняв бараболяною зупою та куском хліба. Тут довідалися ми, що нас передано вже цивільному судові. "Падуть" наші акції… Зразу доразовий, відтак звичайний військовий, а тепер уже лише цивільний суд З цього ми зміркували, що слідство не дало бажаних наслідків. Біда лише в цьому, що тут мається починати слідство наново, яке пару місяців ще потягне.

По тюрмах заведена є певна, свого роду, дисципліна, щось вроді неписаних законів. Між іншим є таке, що в'язень чим довше сидить у тюрмі, тим більших набирає прав у відношенні до других в'язнів. Найгірше є первакові, який вперше попадає у тюрму, і то без огляду на його суспільне становище. Найбільшим авторитетом користуються найбільші злочинці та ті, що сиділи по більших тюрмах-закладах.