Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

Одного разу бандити повернули з міста дуже поденервовані й стали оповідати таки на голос, що Кравз[20] зробив повстання, захопив ціле Покуття зі Станиславовом, до нього прилучилися всі селяне і ціла армія машерує на Львів. А у Стрийщині появився якийсь повстанець, який панцирним потягом доїздить уже під Стрий. Львів уже окопали від тих сторін і уставляють гармати. Одні [чутки] правдиві, другі штучні, бо правдивих брак. У місті, хто жие, уоружується і ладиться до оборони. Переляк скрізь".

Бандити стали як овечки: смирні, благонькі, облесні і при кождій нагоді, як зробили яку вигоду чи т. п., нагадували: "Пам'ятайте, товариші (вже ми з "кабануф" стали товаришами), як прийдуть ваші, то ви і скажете, що ми з вами добре поводилися. А то, що зразу декотрий із нас ударив кого, це тому, що ключники нас примушували…"

Знова ключники (Боос, Яворскі і др.) масненько усміхались і собі говорили:

— Ну, нарешті наші Гуцули дочекаються волі. Як то добре, що ми з вами добре поводилися… Тепер не матимете причини на нас нарікати. А як прийдуть "ваші", то вставте за нами яке добре слово. А тоді ми разом отих бандитів, що над вами збиткувалися, вивішаємо…

Отакої тепер тяли ті, що найкраще нас "принимали" пам'ятної п'ятниці, що й пізніше найбільше знущалися. От такий Яворскі! А тепер яке ягнятко з нього…

Старшини-в'язні й собі забезпечували в нас ласку. А поручник Бухельт прямо сказав:

— Мій отамане, як там твої товариші прийдуть, май гадку на нас, бо із загоряча можуть нас потратити. А ми ж в'язні теж.

Та ці бодай не лицемірили і нічим не докучали нам. Як там був деякий виїмок, то це не бралося під увагу.

У таких умовах і напруженні минув нам місяць у цій тюрмі. Був він дда нас такий довгий, що не те що тих півтретя місяця в Коломиї, хоч досить тяжкі й прикрі були [дні], здавалося, не до видержання — і вони здавалися коротші від цього одного, а навіть отой рік, що пізніше ми сиділи ще в Коломиї, видавався нам коротший. По цьому можна судити, що прийшлося нам витерпіти.

Друга половина серпня. Одного дня кажуть виходити всім на подвір'я. Застаємо уставлені столи, на них — купка актів. Здивувало це нас трохи, бо за цілий місяць нікого з нас не переслухувано. А тут рознеслася чутка, що зараз має відбутися над нами суд.

І дійсно, за хвилю прийшли якісь старшини військові, старші вже люде, і стали переглядати наші акти. Але видно було по них, що все беруть якось поверхово, байдуже.

Опісля відчитали всіх по прізвищу, половину з нас відділили і сказали збиратися додому, а другій половині сказали, що за пару днів ще поміркують над нами.

Зараз-таки та перша половина зібралася, дістала посвідки і пішла. По дорозі вступила до УГК, де дістала дещо на дорогу, там із них списали деякі зізнання, поробили знимки з побитого тіла, бо, хоч від перших побоїв при арештуванні минуло чотири місяці, рани ще були й досі страшні! Тіло місцями вигнило, поробилися чорні ями, а величезні синяки ще не погоїлися. Декотрі, як М. Дроняк, Ю. Пронюків і др., мали при собі засушені куски тіла (факт!), яке при бійці кусками відпадало. Це ще можна, впрочім, і тепер побачити. Це ж дорога пам'ятка… Після того всього, подякувавши за опіку, пішли вони домів.

Нам, які ще остали, хоч як прикро було, все ж таки легше стало від того, що бодай половина з нас перестала мучитися. І суд уже не доразовий, а звичайний військовий, і видно було, що слідство щось їм не дуже добре показує… Але й додому нас решту не пускали.

Натомість незадовго, щось за два чи три дні, сказали пакуватися, покували ланцами і гірш як бандитів попровадили на двірець і запакували до товарових возів. Це большевики натисли на Львів, і мусілося евакуювати навіть тюрми. Все інше вже давно забралося.

На двірці просиділи ми добу. За той час приходили з міста деякі громадяне і казали, що суд уже був згідний і нас звільнити, лише щоби УГК був енергійно поінтервенював та відшукав нас на двірці. А то в тому безголов'ю думали в суді, що нас уже вивезли, і через отаке ми ще просиділи більше року…

Нарешті повезли нас на Перемишль. Їхалося помаленьку, бо багато транспортів війська йшло на фронт, а ще більше розбитків, переляканих, нужденних їхало в запілля. У Перемишлі якісь евакуйовані галицькі Поляки "привитали" нас на двірці:

— А, пся крев, гайдамаки, большевики, рабівники! Награбували досить нашого добра? Ех, зубами вас і гризла б…

Що ж на це було казати таким "людям"? За хвилю ми побачили і кількох панків, які парадували в гуцульських кіптариках(головські й жабівські взори), а оден ніс ліжник. Гуцули пізнали в них членів карної весняної експедиції, так зв. льотної жандармерії. Тепер вони були в цивільному.

У Бохні, на двірці, застали ми якусь "параду". Грала орхестра, попи говорили проповіди, гостей було багато. І тут пізнати було ріжницю між польськими і галицькими Поляками. Галицькі кидалися до нас із піною на устах, із затисненими п'ястуками, з лайкою, а ці приймали нас як жертв війни. Цікавий був такий факт.