Розділ «М. Горбовий. Великодні свята у pp. 1915— 1918»

Перші Великодні свята відбулись на славній горі Маківці, над селами Головецьке і Грабовець, повіт Сколе. Два тижні перед святами 1-й курінь виставляв охорону моста в Головецькім. Наш перший рій сотника [Романа] Дудинського був також. Задача була луже важна — за жадну ціну не малося пустити Москалів до села. Хіба пропала б ціла наша позиція…

За той цілий час Москалі кілька разів пробували вдертись до села через міст і окружити Маківку, та їм се не повелось завдяки нашим крісам і набоям, бо тих було піддостатком. Кождий стрілець, переважно із сотні Дудинського, мав у хлібнику 300–500 набоїв, а коло себе в окопі цілу пачку, то є 1350 штук, і ще запасу наплечнику — повні кишені. Зате війська недуже було багато.

Із суботи на неділю Великодня, т. є. з 13 на 14 квітня, змінила нас на мості одна сотня з 35-го полку краєвої оборони. І ми відійшли до села коло курінної управи, де одержалим потроха свяченого. Рано зі сходом сонця пішли ми на позицію сотні, на лівий бік гори, над потічком. А що то був у нас перший Великдень у полі і ми не знали ще про московську установку, що у них, як кажуть, на Пасху з найбільшим ворогом мається жити у згоді, то здивувалися немало, чому то на нас не стріляють. Ми поставали на поляну і дивимось на їхню позицію, а вони повилазили з окопів і махають до нас хустинками.

Ми дали знати до сотенної управи, і сейчас повиходили зі своїх землянок п. п. четарі О. Краус, [Микола] Никорак, хорунжий [Тадей] Ковалик, [Володимир] Свідерський і багато стрільців, а також стрільці з поблизьких сотень. Ми спитали їх, з котрих губерній, на що вони відповіли, що з Волинської, Подільської, Київської, Бессарабської і ин. Ми зі своєї сторони також представилися, а по обостороннім представленню дався чути з їхньої позиції спів — "Христос Воскрес!" Яке враження зробив той спів на нас, то лиш може собі той представити, хто перейшов ріжні випадки, кільканайдцять разів або і кількадесят заглядав смерті у вічі і котрому через кілька (впродовж. — Ред.) місяців грозила небезпека на кождім кроці щохвилі. Котрий був спрагнений хоч троха, хоч на хвилину вчути щось рідного.

Най собі хто-небудь представить, що з ним робиться, як нараз учує пісню "Христос Воскрес"! І то з тої сторони, звідки ще вчора, звідки кожної хвилі кожному смільчакові, котрий показався би з окопу, грозила як не смерть, то пролиття крові. Звідки ще вчора кожний сподівався наступу, бо вже всі прочули, що вкоротці на сій тихій дотепер горі відбудесь неабияка сцена, неабияке змагання і різня людей — одних як напасників, других як оборонців своєї вітчизни. Не оден, загіпнотизований словом "Христос Воскрес!", забув, що він на позиції, забув, що він стоїть проти могучого і численно більшого ворога і що то вічно не потриває (в тих днях прийшов Москалям на поміч з Мазурських болот Фінляндський корпус). Але проте кожний полинув думкою до своєї рідні і всіх його серцю милих — як приятелів, так і знакомих, сусідів і т. и. І згадав, що і вони в той час сумно співають "Христос Воскрес!". Однак то довго не могло бути, бо то війна і кожний мусить пам'ятати, який на нього положили обов'язок. Так було і з нами.

Зараз по триразовім відспіванню "Христос Воскрес!" — з московської сторони, зі сторони 35-го [золочівського] полку краєвої оборони і з нашої сторони, де нами проводив улюблений наш четар Никорак, — а також по відспіванню нами "Ще не вмерла Україна" запитали Москалі (тут: солдати Російської армії. — Ред.), чи не будем стріляти, і почали злазити в долину на міст без крісів. Ми також почали сходити в долину, і незадовго вороги віталися і цілувалися як браття. Бо Москалі (тут: солдати. — Ред.) з кожним мусілися цілувати — в них вже така установка на Великодень. Були там також і австрійські війська, і німецькі ґренадири, і всі веселилися. Люди із села казали, що то вже по війні.

Москалі прирекли, що три дні не будуть стріляти, бо й офіцери їм те казали. І надсподівано свого слова на тій позиції дотримали, бо не стріляли. Ми з того скористали та перенесли на гору свою кухню, амуніцію і ин. потрібне. Та зараз коло полудня передали і сей склін гори 35-му полку краєвої оборони, а самі перебрали самий верх гори Маківки. Сотня [Романа] Дудинського — самий верх, сотня [Зенона] Московського — наліво, а прочі сотні — в запасі в ярі.

По полудню відбулося відзначення хорунжого [Володимира] Свідерського і стрілецького жандарма Срібною медаллю хоробрости 2-І кляси, котрі прийняв сотник Дудинський яко курінний 1 — го куреня при участі 1 — го куреня. Зараз потім відійшли сотні на призначене собі місце. Та там вже не ті були Москалі. Проти нас були на сій позиції козаки, ополченці і часть Фінляндського корпусу, котрі сейчас почали по нас стріляти.

Щодо нас, то ми їх о помилуванні не просили, лиш котрого взяли на око, то мусів бути наш. Вони пізнали, що то, як то кажуть, не із Грицем справа, і дали нам до другої днини спокій. Але ми не могли їм так скоро подарувати того, що вони нас зачепили, і котрого лиш заглянули, чи то козак ішов на поле по сіно, чи котрий по харч, то мусів сей час впокоїти, щоб що не дістав.

Так були до другого дня Великодніх свят. По полудню другого дня вийшло з одної хати на горі кілька козаків і дівчат і нам на злість почали гуляти і з нас жартувати. Ми, щоб їх провчити, дали кілька стрілів, від котрих упало два козаки і одна дівчина. Прочі розбіглись, але, почувши, що більше не стріляємо, прийшли позабирати ранених і більше не зачіпались із нами.

Чехи, котрі нам передавали позицію, казали, що по нашій горі ходять олені вночі і щоб ми не думали, що то Москалі. Зараз ввечері 12 квітня учули чуйки підозрілі шелести з долини і рівночасно справа Москалі на нас утворили крісовий огонь. Через брак достатньої кількості війська щодо розміру позицій обсадили ми гору не у злученній розстрільній, але вроді полевої сторожі.

Сотня мала 5 полевих сторож. Два числа полевих сторож із гори відповіли на огонь, а три збільшили чуйність, щоб переконатись, що то справді олені на чотирьох ногах чи, може, на двох. Нараз учули ми кругом себе вибухи ручних ґранат. Знаючи певно, що ворожа артилерія не має до нас дострілу, а про ручні гранати в нашім корпусі не було досі ще й мови, а мало хто мав їх у руках, пізналим скоро, що то за "олені" ходять на горі. Не надумуючись довго (бо в таких випадках треба мати зимну кров і бистроумність), утворили наші три часті, що ще слабо відстрілювалися, сильний огонь крісовий.

При світлі ракети, котрою освітив четар Никорак, котрий всюди був, де лиш заходила потреба, побачили ми цілу долину потока, вкриту Москалями, що лагодились до наступу. Вислід нашого огню був такий, що вкоротці вибухи гранатів стихли, а незадовго і крісовий огонь. Лише з долини було чути зойки ранених і стогни конаючих.

З нашої сторони був лише один стрілець ранений у плечі від гранати, яка за ним вибухнула. Московські втрати були великі, про що случайно переконався від полонених із Фінляндського корпуса, іменно Малькевича Василя, родом з Литви, котрий брав участь у тім наступі і погубив свої річі і амуніцію, втікаючи. Пізніше лише стежі непокоїли нас щоночі. І так було аж до пам'ятної битви від 24 квітня до 1 травня на цілій горі Маківці. Такий-то був перший мій Великдень у полі, а також і всіх У.С.С., котрі були зі мною, з 1-м курінем.

Другі Великодні свята відбулись у згаданім селі Соснові повіту Підгаєцького над Стрипою. Проти нас стояла, як здаєсь, армія генерала Щербачева, а скорше армія генерала Сахарова. Гарні були всі свята, а також і супокійні. Не стріляв ніхто — як з нашої сторони, так і московської. По-перше, багна перед Сосновим не позволяли підступитись ближче розстрільній і артилерії, а по-друге, як казали Москалі, на Пасху не годиться стріляти. Також гурмою не сходились, бо була далека віддаль, хіба лише деякі сторожні відділи, що ходили на звіди, — як з нашої, так і ворожої сторони. У нас лише співали і забавлялися, бо і що ж у полі більше вимагати? Були і такі щасливці, що дістали відпустки на свята і були зі своїми. На жаль, я до таких не належав, бо в мої сторони були відпустки замкнені. А по-друге, мені було і ніколи, бо був помічником масара у селі Новосілці. А що перед святами було роботи досить, щоб дещо придбати для стрільців на свята, то і не було як їхати.

І так другі свята перейшли гарно, весело, а також і супокійно цілий час. Веселіше від перших свят — хіба тим, що більший шмат рідної землі був відбитий від ворога. А і позиція була більш безпечна. Так було супокійно аж від нашого відвороту з-над Стрипи в липні того року до Бережан.

Треті Великодні свята відбулись над Кирлібабою на Буковинськім фронті. Відколи зломилим їх наступ передріздвяними святами, відтоді боїв великих не було. От звичайні перестрілки стежних відділів і міновий вогонь були.

Вдосвіта у Великодню неділю повиходили ми зі своїх окопів і землянок, щоб переконатись, чи Москалі дотримують своєї установки, чи ні. Але оказалось, що таки дотримують, бо хоч вийшла ціла наша Гуцульська сотня, то ані разу на них не стрілили. Проти нас на позиції стояв, як здається, з Київського округу 254-й полк.

Солдати почали відразу ідти в долину. Спершу по кілька, а потому і по кількайнадцять. Незадовго наповнилась ціла долина Москалями (тут: солдатами Російської армії. — Ред.), стрільцями, австрійськими і німецькими офіцерами. Також Москалі (тут: солдати. — Ред.) не боронили нам ідти на їх позицію і показували, де стоять скоростріли та гаківниці, кухні і ин. Бо прецінь то була свобода і наступати вже не мали думки, через що нічим не крились. А що той полк складався по більшій части з Українців, через то був великий попит за книжками і часописами. Найбільше питали за "Кобзарями". Я також дав свій тогорічний "Календар "Просвіти" й інші книжки, котрі був спровадив раніше на Кирлібабу. Нам якраз тоді замість дарунків прийшла пака книжок. Роздали майже всі книжки. Трафилось було таке, що їхній зводний (по-нашому десятник), котрий у нас дістав "Кобзаря", так нетерпеливився, що не міг дійти своєї позиції, а лігу долині на мох і так зачитався в "Кобзаря", що рано найшли його сплячого над "Кобзарем" на сторінці "Обніміте, брати мої, найменшого брата свого", а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашного читання.