Розділ «М. Горбовий. Невже тільки випадки?»

Під таким наголовком у "Літописі Червоної Калини" за лютень ц. р. помістив сотник У.Г.А. В. Бачинський кілька "випадків" про те, як то не раз він інстинктивно рятувався від неминучої смерти на фронті. Що воно е правдиве, не підпадає найменшому сумнівові. Знаю це з особистих переживань, як і з переживань деяких моїх співтоваришів-стрільців. І був би вже давніше описав те, але якось не було "відваги". Ще, чого доброго, хтось скаже: дивись, мовляв, який із нього вішун… Але тут нема жадного "віщунства" чи хитрування. Просто у відповідний мент людина лишає все інше, а робить це чи те, чого перед хвилею і в гадці не мала. Або в який інший спосіб дістає "авізо", що треба це чи те зробити. Аж згодом переконується, що зроблено добре. Тоді другі осуджують: "мав нюх"…

1914 рік, місяць листопад. Наш 1-й рій 1-ї сотні У.С.С. згідно з дорученням переходить на зади московських застав до села Флісенталю на розвідку. Щасливо оминаємо подвійну московську заставу, що саме відбувала зміну (80 салдатів і 2 старшин), і, хоч є тільки одна стежка, добиваємося до села. Тут, у млині, розвідавши що треба, вертаємо назад, обдаровані мельничкою хлібом та салом. Заходимо в ліс.

Розум наказував би чимшвидше видістатися з матні, тим більше що незабаром зачне смеркатися. Ато ще раз треба проходити біля московської застави. Та щось внутрі говорить: скрутім убік, за смерічки, сядьмо на колоду, от хоч би задля того, щоб хлібом поділитися. І рівночасно, як на команду, скручує цілий рій у згаданім напрямі та криється за густими смерічками. Та не встигли ще добре розгоститися, як почулася з гори пісня й тою самою стежкою надійшла змінена чета москалів. Коли б не той "внутрішній приказ", над котрим у даній хвилі ніхто глибше не застановлявся, були б небагато дальше стрінулися на одинокій стежці, око в око — нас 10 чи 12 — із 42 Москалями. І якщо не смерть кожного, то щонайменше полон ждав усіх.

Квітень 1915 року. Наша сотня У.С.С. (Дудинського) на Маківці. Ліве збіче гори обсаджене не одноцілою розстрільною, але заставами щокількадесять кроків у силі одного роя. Кожна застава містилася в землянці, мала кусок рова і кілька смерек, що служили за охорону під час евентуальної стрілянини. Кожна застава мала своє порядкове число і щопівгодини висилала лучників до сусідних застав. Це для піддержання зв'язку, щоб часом мимо виставлених стійок не вдерлися прогалиною москалі на наші зади або щоб не забрали ніччю тихо якої застави.

Ніч тиха, темна, хоч око виколи. На зверх нічо не заповідає якоїсь напасти. Часом унизу на узбіччю трісне якийсь патичок, але наші попередники на цій позиції, Чехи, казали, що тут часом ходять олені, то щоб ми не безпокоїлись. Тільки сичі по деревах своїм поганим голосом навівають на душу якийсь неспокій.

На моїй заставі (третя від ліва) остав я самий; тільки ще напереді стоїть за смерекою стійковий стрілець. Двох стрільців пішло на лучбу до правої застави, інших післав по скриньки набоїв і харчі, до недалеких складів таки в лісі. Бо всякі достави й комунікація відбувалися тільки ніччю.

Нараз рішаю піти для певности зв'язку до лівої застави трохи вниз. Дарма що тільки перед хвилею була звідтам зв'язкова стежа. Подумав — зробив, повідомивши перед тим стійкового. Не дійшов я ще до землянки застави, як лісом рознеслися сильні вибухи гранатів. Біжу вгору, тут надходять стрільці, що вертали саме з набором, стаємо за смереки й відкриваємо сильний вогонь. Рівночасно відзиваються інші застави, приходить четар [Микола] Никорак і освічує ракетами. Перед собою бачимо втікаючих Москалів, що встигли вже густо вкрити цілий узбіч гори.

Наступ відпертий. Вертаємо до землянки, котра сильно ушкоджена ручними гранатами. Стійковому плечі посікані дрібними відламками гранат, що вибухали при землянці, себто йому за плечима. Оповідає, що все сталося нагло. Перед собою і по боках чув деякі слабі рухи, але нікого не тривожив, думаючи, що це олені. Діставши вибух ззаду, ще стрілив кілька разів, але, побачивши Москалів, притаївся, бо відступати не було часу. Це і вратувало його, бо сіканці у плечі не були надто грізні.

Червень 1915 року. Бої ведуться в околицях Болехова. Найзавзятіші, мабуть, під Лисовичами (чи Лисятичами). На зміцнення приходить під Болехів сотня У.С.С. Цяпки. В ній четарі [Михайло] Гаврилко (мистець-різьбар), Мацюрак і др. Сотня відпочиває в садках на передмістю. На позицію піде аж ніччю. З позиції доходить відголос бою.

Стрільці розбрелися по садку. Гарний літний день. Одні провірюють свої запаси набоїв і харчів у наплечниках, чистять кріси, другі проти сонця пороздягалися і б'ють насікомих, інші гуртками поставали, балакають, співають. Згодом більшість порозверталася в холодку під пахучими деревами і спить безжурним сном. До обіду й так ще година-дві часу.

Не знаю, скільки там спав, коли нараз приходить дуже виразний сон: приходить хорунжий [Олена] Степанівна й рішучо приказує: "Товаришу, вставайте, бо тут граната зараз упаде". Хоч чую дуже виразно у сні ці слова, не можу ще встати відразу. Але хорунжа Степанівна бере мене за руку і нетерпеливо й ще більше рішучо кричить: "Товаришу, приказ! Вставайте з цього місця". Я зірвався і просто полетів скритися за шопу. І за хвилю в те місце зі страшним гуком врилася граната "дурного Івана", вивертаючи з корінням яблінку. Опісля товариші оповідали, що я, зірвавшися, біг за шопу із зажмуреними очами і крикнув якось дивно: "Тікайте, бо фаната летить". Це якось так поділало на всіх, що усі вмить розскочились, хоч ще ні вистрілу, ні шуму не було чути. І це вратувало всіх, бо ніхто не був ранений.

Зараз почався обстріл Болехова "Іванами", а сотня дістала приказ: негайно рушати на позицію. Вночі від обозників довідались ми, що саме в тім часі, день чи два назад, Москалі взяли в полон під Лисовичами кількох наших старшин, а між ними і хорунжу Степанівну (котра й донині не знає, що сном рятувала стрільців).

Згодом позиційна боротьба над Золотою Липою. Наша сотня в с. Марковій. Ніччю і в окопах, і на стійках, а вдень блукають стрільці по хатах, порядкують собі понищений однострій, варять і печуть кукурудзи, що повно росло їх кругом.

Недалеко за річкою, над самим беріжком у корчах, сидить московська застава. У нас переконання таке, що там самі спішені козаки сидять, бо добре ціляють. Даром не стріляють, але кого взяв на мушку, той його. Тож ми цілий день скачемо поміж хати, наче зайці. Отак збереться нас пару за яким окопом чи стіною, помічуемо собі за ціль: дістатися до цеї чи тої хати, назначуємо чергу і перебігаємо "попід мушку козакови" відкритим місцем. Заскочив один у хату чи на інше намічене місце, хвильку причекаємо, і біжить другий. Москать пацне часом, але запізно.

Одну хату, таку вигідну, ми вибрали собі, де найкраще було нам варити і пекти кукурудзи. Мала дві кімнати й пивницю. До другої кімнати, крізь три стіни, жадна кулька не проб'ється. Від ручних фанат, якби часом котрий встиг докинути, можна сховатися і в пивницю. А з гармат у той час Москалі ще не обстрілювали Маркову. Тож нам жилося незле.

Одного дня, як і всякого іншого, рушила наша "пачка" до "нашої" хати. Попід плоти, поза клуні, кукурудзами, випрактикованими хитрощами добилися ми нарешті за одну стайню, звідки по черзі перескакували відкрите подвір'я до "нашої" хати. Черги все держалися. Та цим разом я чомусь вискочив перший навперед вістуна Далекурака і вскочив у хату. Чому це так сталося, ніхто не застановлявся. Цим разом вістун пустився за мною, а не як звичайно перед мене. Пацнула кулька, і Далекурак протягнувся на подвір'ю. Прибігли санітарі, занесли до хати: дістав у сам живіт. На другий день похоронили за горбом.

В офензиві 1915 р. загналися курені У.С.С. аж на ріку Серет. Але незадовго мусіли відступити на Стрипу, бо Мадяри не вдержали позиції. 1-й курінь обсадив зразу мостовий причілок у Соколові, котрий держав довший час. Були там теж частини 308-го чи 309-го полку гонведів. У вільну хвилю, як стрільцям збиралося на спів, гонведи любили прислухуватися. Згодом стали запрошувати стрільців до партії "очка" чи "фербля" або й самі впрошувалися на "третього" чи "четвертого". Кождий мав доволі гроша, не мав де пускати, тож грав у карти, забиваючи вільний час.

Раз сидимо ми недалеко мосту і граємо в "очко". Трьох Мадярів і я (при картах усі мови зрозумілі)… Я саме держу "банк", а Мадяри "гопають" і "гопають", а все програють. У "банку" вже чимала сума, і кождому ясно, що "банк" припаде мені. Але я нараз, не чекаючи кінця, складаю карти, лишаю все й іду на недалеке попівство. Мадяри дивуються. Не встигли встати, як з-за Панталихи надлетіла фаната — і по Мадярах, картах і грошах. Остали куски й велика яма. Товариші жартували, що "дурний Іван" зробив "гоп за все"…

І чи одні ще подібні випадки пережилося…