Розділ «12. Україна в першій половині XIX ст.»

Згідно з "Попередніми правилами народної освіти" 1803 р. впроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

Парафіяльні школи були початковими, навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.

У повітових училищах і професійних навчальних закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці з заможних верств населення. Для дворянства засновувалися гімназії. Протягом першої половини XIX ст. гімназії було відкрито в Одесі, Харкові та Києві (по дві), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах. З 1828 р. навчання в них тривало 7 років.

Крім державних, у селах, особливо на Полтавщині й Чернігівщині, продовжували діяти дяківські школи, що утримувалися коштом батьків, де діти навчалися переважно українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співали церковних пісень.

Діяли також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830-1831 рр. закритий, згодом переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, відкритий у 1820 р. коштом братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук. Більшість польських середніх шкіл було переформовано в російські гімназії після подій 1830-1831 рр.

Розвивалась і вища освіта. Велике значення мало заснування у 1805 р. Харківського університету на кошти, зібрані місцевим дворянством і купецтвом, який підготував до середини століття майже 3 тис. фахівців. Царський уряд не був заінтересований у відкритті університетів. Головну роль у відкритті цього закладу відіграли зусилля учня Г. Сковороди В. Каразина, який мав вплив на Олександра І в перші, ліберальні, роки його царювання.

У 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський університет. В урядовому документі було заявлено, що його відкривають "для поляків Південно-Західного краю". Згодом українські університети, всупереч сподіванням уряду, стали центрами науки і культури. Якщо в рік відкриття Харківського університету в ньому навчалося 65 студентів, то в 1855 р. - 492. Відповідно в Київському університеті у 1834 р. навчалося 62, у 1855 р. - 808 студентів.

У Західній Україні успішно працював Львівський університет, який мав філософський, теологічний, юридичний та медичний факультети. На початок 40-х років у ньому навчалось 1184 студенти. 31826 р. у Чернівцях працював ліцей, який мав богословський та філософський факультети.

Розвиток капіталістичних відносин вимагав створення мережі професійних закладів. У зв'язку з цим 1804 р. в Чернігові було відкрито перше в Україні ремісниче училище. З часом у Полтаві і Херсоні відкрилися училища для підготовки службовців державних установ. В Одесі відкрилося садівниче училище, землеробське у Харкові, землемірне у Кременці, училище торговельного мореплавання у Херсоні, Сприяли підготовці кадрів для народного господарства бібліотеки, музеї, друкарні. Авторитетним був науково-дослідний інститут "Оссолінеум", заснований 1817 р. польським ученим Ю. Оссолінським. При ньому діяла велика бібліотека й музей рідкісних колекцій пам'яток історії, культури і мистецтва.

У Закарпатті не було жодного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей готував церковнослужителів. Система початкової освіти теж була підпорядкована церковним властям. До неї на всіх західноукраїнських землях належали трикласні школи, які після революції 1848- 1849 рр. стали чотирикласними, оскільки учні почали вивчати основи сільськогосподарських знань у галузі землеробства, садівництва, городництва та ін.

Наука. Усі освітянські осередки були центрами науки. За дореформений період 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали в Харківському, Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими були математики М. Остроградський і Т. Осиповський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров. У цьому університеті успішно розвивались медичні науки (П. Шуминський, І. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботаніки, хімії, геології, географії тощо.

У Київському університеті працював талановитий учений І. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. Вернадського).

Біля витоків українського народознавства стояв видатний учений-енциклопедист М. Максимович.

Максимович Михайло Олександрович (1804-1873) - учений, природознавець, історик, фольклорист, літературознавець, громадський діяч, перший ректор Київського університету ім. Св. Володимира (1834-1835), член-кореспондент Петербурзької АН (1871). Народився на хуторі Тимківщина (нині с. Богуславець на Черкащині). Освіту здобув у Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті, у 1833 р. став його професором. У історичних дослідженнях "Откуда пошла русская земля..." (1837), "О происхождении варягов-русов" (1841) дійшов висновку про спільні корені російського, українського та білоруського народів, критично проаналізував норманську теорію походження давньоруської держави. Най відоміші фольклористичні праці - "Малоросійські пісні" (1827), "Українські народні пісні" (1834), "Збірник українських пісень" (1849) та інші започаткували українську фольклористику. Вагомий внесок зробив у розвиток археології і мовознавства. Написав і опублікував 260 праць і творів. Вія став першим дослідником Коліївщини - народного повстання на Правобережжі 1768 р.

У формуванні історичної свідомості українців помітну роль відіграла праця М. Маркевича "История Малороссии" (1842-1843). Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський. Цікавою була його "История Новой Сечи, или Последнего коша Запорожского" (1841).

Видатною особистістю був історик Д. Бантиш-Каменський.

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788- 1850) - історик, археограф" Один із перших в Росії дослідників української історії. Походив із старовинного роду молдавських князів. Народився в Москві в родині історика. Освіту здобув у Московському університеті. Працюючи в 1816-1825 рр. завідуючим канцелярією київського військового губернатора Рєпніна, зібрав цінні матеріали, зокрема архівні, з історії України, на основі яких написав 4-томну "Историю Малой России" (1822). Був тобольським і віденським губернатором, членом департаменту Міністерства внутрішніх справ. Помер 25 січня 1850 року. Його "История Малой России со времени ее присоединения к Российскому государству до отмены гетманства" є однією з найкращих книг з історії України в аспекті об'єктивності, залучення колосального масиву маловідомих документів і архівних матеріалів, а також намагання показати роль духовності в історії як одного з найважливіших чинників буття. Йому належать також праці "Словарь достопамятных людей Русской земли" у 5 томах, "Биография Русских генералисимусов и генерал-фельдмаршалов" у 4 томах та ін. Похований у Донському монастирі у Москві поряд з батьком і дідом.

У 20-30-ті роки у Львівському університеті велися дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою. У1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику української мови, складену філологом О. Павловським. І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях спростували твердження великодержавників Росії та Польщі, буцімто українська мова є діалектом російської та польської. У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції "Собор руських учених", на якому Я. Головацький прочитав реферат про "окремішність" української мови. З'їзд обговорив питання народної мови в школі тощо.

Література. Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнської літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т. Шевченка. Зачинателем нової української літератури став І. Котляревський, автор "Енеїди".