Розділ «12. Україна в першій половині XIX ст.»

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) - видатний класик української літератури. Народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано став сиротою. Грамоти навчався у дяка. У14 років узятий козачком до двору поміщика П. Енгельгардта, з яким переїхав до Вільно, а згодом до Петербурга. У1832 р. відданий у науку до художника В. Ширяєва. У1838 р. завдяки клопотанню К. Брюллова, В. Жуковського, О. Венеціанова, М. Вієльгорського, Є. Гребінки, І. Сошенка та інших Шевченка було викуплено з кріпацтва і прийнято до Академії мистецтв. У лютому 1847 року став вчителем малювання в Київському університеті. 24 березня 1847 року за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці Оренбурзького окремого корпусу. У 1857 р. Шевченко був звільнений із заслання. 1858 р. прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 р. приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції. Постійно проживати в Україні поету заборонили і зобов'язали виїхати до Петербурга. Наслідки перебування в солдатах і хвороби спричинили передчасну смерть Шевченка. Поховали його спочатку на Смоленському кладовищі Петербурга, а в травні 1861 року перевезли на Чернечу гору (тепер Тарасову) поблизу Канева.

У 1840 р. в Петербурзі вийшла перша збірка його поезій "Кобзар", у 1845 р. - героїчно-романтична поема "Гайдамаки". В 1843-1845 рр. написав цикл поезій "Три літа". Автор повістей "Музикант", "Художник", "Нещасний" , "Близнята" та ін. Шевченко був одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, автор понад тисячі мистецьких творів.

У Петербурзі Шевченко познайомився з колишнім декабристом Ф. Толстим - віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, поетом і композитором М. Маркевичем, М. Глинкою, В. Бєлінським, В. Григоровичем та ін. У 1843 р. на Полтавщині колишній декабрист О. Капніст звів поета з родиною князя М. Рєпніна-Волконського. Там же Шевченко приєднався до гуртка прихильників декабристів. Подорожуючи Україною, поет познайомився з професором М. Максимовичем (першим ректором Київського університету Святого Володимира), етнографом, істориком, письменником П. Куліпгем, поетом В. Забілою, А. Лизогубом, син якого став відомим народником, та ін.

Працюючи у Київській археографічній комісії протягом 1845-1847 рр., Шевченко постійно цікавився історичним минулим України. Розширенню його світогляду сприяло знайомство з передовими професорами Київського університету М. Іванишевим, М. Костомаровим, О . Селі-ним та ін.

Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Твори молодого поета згуртували навколо нього університетську молодь. Прагнення звільнити народ від кріпацтва і привело їх до участі в Кирило-Мефодіївському товаристві (1845-1847) (назване на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія), створенню якого сприяло загальне духовне піднесення українського народу. Соціальний склад Кирило-Мефодіївського товариства (братства) відрізнявся від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття. Товариство об'єднувало переважно дітей середніх, а то й бідних дворян, урядовців, навіть колишнього кріпака Тараса Шевченка. Як зазначав Д. Дорошенко: "Це та верства, яка у сфері інтелектуального життя й ідейного провідництва виступає в 40-х роках у Росії та в Україні на зміну родового панства й яку в новіших часах почали називати інтелігенцією".

Фундаторами товариства були історик М. Костомаров - викладач Київського університету, М. Гулак - вихованець Дерптського університету, В. Білозерський - студент Київського університету.

Костомаров Микола Іванович (1817-1885) - громадсько-політичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, етнограф, фольклорист. Народився в с Юрасівці Острогозького повіту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадків козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив Воронезьку гімназію, Харківський університет (1836). У 1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук, протягом 1844-1845 рр. вчителював, у 1846-1847 рр. працював ад'юнкт-професором Київського університету. Один із засновників та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмного документа "Книги буття українського народу* та ін. Після арешту ув'язнений до Петропавлівської фортеці (1847-1848), а потім відправлений у заслання в Саратов (1848-1855). У 1839-1862 рр. був екстраординарним професором Петербурзького університету. З 1862 р. до кінця життя займався науковою працею. Підтримував народно-державницьку концепцію. Автор 21-го тома історичних досліджень.

До товариства також належали студенти Київського університету О. Навроцький, І. Посяда, О. Маркович та ін., вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков та ін.

Програму товариства було викладено у "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" та в "Законі Божому (Книзі буття українського народу)". Головною ідеєю написаного Білозерським "Статуту" було духовне і політичне об'єднання слов'ян. Під впливом Т. Шевченка до "Статуту" було внесено один із найраціональніших пунктів: товариство прагнуло насамперед до "викорінення рабства" та будь-якого "приниження підлеглих класів", а також до повсюдного поширення грамотності. У "Статуті" було записано, що товариство досягатиме своїх цілей мирним шляхом через моральний вплив на панівні класи. Однак Шевченко, Гулак, Посяда та інші наполягали на ідеї знищення кріпосництва через селянську революцію. Не збігалися думки кирило-мефодіївців і щодо поширення освіти. Костомаров, Білозерський, Куліш вважали, що відкриття в поміщицьких маєтках шкіл дасть змогу помирити панів із селянами, а Шевченко та його однодумці вважали освіту зброєю в боротьбі проти самодержавства.

Найважливіші програмні положения сформулював Костомаров у творі "Закон Божий (Книга буття українського народу)". Написаний у дусі романтизму, ідеалізму та поваги до християнських цінностей, цей твір закликав до зміни існуючого ладу на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Пропонувалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між соціальними станами населення, доступність освіти для мас. Автори "Закону Божого..." закликали не до протиставлення, а до зміцнення братерської єдності українців, росіян, поляків, об'єднання їх в "однім союзі нерозділимо і незмінно". "Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що найважливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах", - відзначалося в документі. Столицею федерації мав стати Київ.

Першою утворити федерацію мала Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали найпригніченішою й найегалітарнішою (тобто соціально рівною, однорідною) серед усіх слов'ян - через відсутність знаті. У "Законі Божому (Книзі буття українського народу)" були відображені ідеї християнства, просвітництва. Водночас більшість учасників товариства сумнівалися в здатності українців існувати незалежно.

Кирило-мефодіївці розповсюджували радикальні програмні документи, гуртували сили однодумців, проповідували свої ідеї в університеті, інших навчальних закладах Києва, займалися просвітою народу. Так, П. Куліш написав перший підручник з історії України "Повесть об украинском народе" для дітей старшого шкільного піку і опублікував його у 1846 р. в Петербурзі.

Не початку 1847 р. учасників товариства було заарештовано і суворо покарано. Тільки через 10 років, уже після смерті Миколи І, який особисто затвердив суворі вироки, вони змогли повернутися до літературної та громадської діяльності.

Створення Кирило-Мефодіївського товариства було спробою інтелігенції перейти від культурно-просвітницької роботи до політичного етапу національного розвитку. Воно привернуло увагу царського уряду, який вбачав у ньому серйозну небезпеку. Ліквідація товариства черговий раз продемонструвала антиукраїнську політику царизму і водночас започаткувала довгу боротьбу з ним української інтелігенції.

На активізацію суспільно-політичного руху в Росії та Україні вплинули і революційні повстання у Європі: Франції, Німеччині, Австрії, Угорщині, Італії, які завдали могутнього удару феодальній системі та відкрили шлях до капіталізму. Відгомоном цих подій було революційне повстання у Львові в грудні 1848 року. Навесні та влітку 1848 року на Волині, Поділлі та Київщині поширювалися відозви і заклики до боротьби проти гнобителів. Заборонені революційні твори адміністрація виявляла серед студентів Київського університету, учнів Київської, Рівненської, Білоцерківської та деяких інших гімназій. Ідейним послідовником декабристів, кирило-мефодіївців став кріпосний вільнодумець С. Олійничук.

Олійничук Семен (1798-1852) - виходець із селян Подільської губернії. Здобув освіту без дозволу пана. Рятуючись від його переслідувань, під чужим іменем 15 років учителював на Правобережній Україні та в Білорусі. Життя кріпаків описав у книзі "Історична розповідь природничих жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам'янець-Подільської і Житомиро-Волинської губернії, про своє життя-буття". За цю книгу його заарештували та ув'язнили в Шліссельбурзькій фортеці, де він і помер.

Отже, відродження української національної свідомості, ідеї декабристів, діяльність Тараса Шевченка, Кирило-Мефодіївського товариства, Семена Олійничука та інших продовжувачів національно-визвольного руху в Україні у першій половині XIX ст. були ще одним свідченням радикальних суспільно-політичних змін тих часів.

12.4. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії

Наприкінці XVII ст. Закарпаття увійшло до складу Австрійської монархії. У1772 р. Австрія загарбала Галичину, в 1774 р. - Буковину. За переписом 1843 р. населення Галичини та Буковини становило 4 980 208 осіб, зокрема 2 300 000 українців, 2 146 640 поляків, 130 000 німців.

Галичина, Буковина й Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Кріпосництво заважало розвиткові промисловості та сільського господарства. Велике феодальне землеволодіння домінувало у Закарпатті й Галичині. На Буковині за відсутності панщинної системи переважала маса селян-власників (до 30 %).