Розділ «38. ГЕОГРАФІЯ НАСЕЛЕННЯ СВІТУ»

Таблиця 17. Динаміка міського населення світу

Таблиця 18. Частка міського населення за регіонами світу (2000 р.)

Продовження табл. 18

Частка міського населення в окремих країнах різна. Найвищий його відсоток у Великобританії (89) та Австралії (85). До високо урбанізованих країн належать держави, де міське населення становить понад 50 %, до середньо урбанізованих — від 20 до 50 %, а до слабоурбанізованих, — де показник, відповідно, менший 20 %.

Укінці XX ст. спостерігається тенденція до зростання концентрації населення у великих містах з чисельністю населення понад 100тис. осіб. В 1900 р. було 360 таких міст, у 1990 р. — 2500. Особливу роль у цьому процесі відіграють міста-мільйонери (їхня людність понад 1 млн.осіб): у 1900 р. таких міст нараховувалося 10, у 1990 р. — 276 (з числом жителів, які становлять 12 % населення світу). Міст із числом жителів понад 5 млн.— 37. Це, наприклад, Токіо (25,8 млн), Сан-Паулу (Бразилія, 19,2 млн), Нью-Йорк (16,2 млн).

Усі жителі всієї сукупності сільських поселень країни, області, району становлять сільське населення. Це постійне населення сільської місцевості. Сільське населення світу в 1990 р. становило біля 3 млрд осіб. Його кількість продовжує зростати (за рахунок країн, що розвиваються), хоча в світовому населенні його частка швидко знижується (в 1960 р. — 67 %, 1990 — 57 %). В Україні на початок 1999 р. в селах проживало 16,1 млн.осіб (32 % від загальної чисельності населення). Загальне число сільських населених пунктів оцінюється в 12—20 млн. Вони дуже різні за величиною, формою, переважаючим заняттям їх жителів. Різниця визначається історією розвитку, соціально-економічними умовами країни, рівнем розвитку продуктивних сил і спеціалізацією господарства.

У країнах Європи і в Японії, які пройшли довгий шлях розвитку, поєднуються великі села і селища, що давно виникли (групова форма розселення), і одинокі будинки (розсіяна форма). При великому поширенні практики володіння "другим житлом" до цього додались дачні і курортні селища, заміські вілли багатих людей, приміські поселення у великих містах, які виросли в ході субурбанізації. Більша частина сільського населення західноєвропейських країн зайнята не в сільському господарстві. Особливо типовими там стали так звані маятникові поїздки — щоденні поїздки в місто на роботу і навчання.

У США і бувших переселенських колоніях (Канада, Австралія, Нова Зеландія) "вік" мережі суспільного розселення значно менший. Переважає розсіяне розселення: окремі ферми, приміські селища з обслуговуючими закладами для груп ферм. Переважна частина сільського населення зайнята поза сільським господарством (у США — 85 %).

У країнах, що розвиваються, форми сільського розселення особливо різноманітні, залежать від природних умов, спеціалізації і рівня сільського господарства. Переважають великі села, місцеві ринкові центри, інколи — більш сучасні поселення в районах плантаційного господарства. В районах кочівного скотарства мережа сільських поселень взагалі відсутня.

У більшості індустріально розвинутих країн світу сільське населення становить 20—25 % (Великобританія, Японія, Канада, США); найменше — 12—14 % в Австралії. У країнах, що розвиваються, сільського населення більше, як-от у Китаї, Індії, багатьох країнах Африки та ін.

Серед сільського населення, як правило, більше дітей, ніж серед міського, і менше працездатних. Співвідношення кількості чоловіків і жінок майже однакове в місті і на селі. Середня кількість членів сім'ї на селі дещо більша, ніж у містах, і народжуваність у цілому вища.

Міграції — це переселення людей або з країни в країну (їх називають зовнішні міграції), або з регіону в регіон у межах країни (внутрішні). Виїзд людей зі своєї країни на постійне проживання називають еміграцією, в'їзд в іншу країну — імміграцією. Масового характеру міграція набула при капіталізмі. Осередком масової міграції стала Європа. За 1815— 1915 pp. із Європи переселилось в інші частини світу 35—40 млн. осіб, більшість із яких оселились у Північній Америці (США, Канада). Решта переселенців відправилась у Південну Америку, Австралію і Нову Зеландію, в окремі країни Африки. Відбувалося насильне переселення негрів з Африки в Америку, де їх використовували для роботи на бавовняних плантаціях Півдня.

В кінці XX ст. міжнародна міграція робочої сили набула значних масштабів. На початку 90-х років XX ст. тільки в країнах Заходу нараховувалось не менше 25 млн.осіб. Найбільший центр для іноземних робітників (13 млн) склався в країнах Європейського Союзу. Наприклад, у Швейцарії доля іноземних робітників складає 1/4 активного населення, у ФРН — 10 %. Інші великі центри виникли в США, країнах Перської затоки, ПАР. Економічні причини лежать в основі такої міграції, як "витік розумів". Причому цей процес зачепив Україну та інші країни СНД. Поряд з економічними причинами міграцію викликають і політичні причини. Політична еміграція п широких масштабах мала місце в колишньому СРСР, на Кубі, у В'єтнамі, Камбоджі та інших країнах комуністичного блоку.

Крах комуністичної систем и викликав нову хвилю зовнішніх міграцій. Тільки в 1990 р. ФРН прийняла 600 тисяч осіб. Починаючи з 1988 р. різко зросла еміграція з республік колишнього СРСР, в першу чергу "етнічна" та "інтелектуальна".

Різновидом міграції є біженці — вимушені мігранти. їхнє переселення викликане загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життєдіяльності. Розрізняють такі типи біженців: екологічні (у випадку техногенних і природних катастроф, наприклад, Чорнобильська катастрофа викликала масові міграції населення), військові (у випадку воєнних конфліктів), національні (етнічні, у випадку міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки Другої світової війни і після неї. Кількість біженців, за даними ООН, в 1993 р. становила 18 млн.осіб.

Причини внутрішніх міграцій в основному ті ж, що і зовнішніх: економічні, політичні, релігійні, екологічні. До внутрішніх міграцій належать головним чином переселення із села в місто, переїзд на території, що освоюються. Такі міграції характерні для усіх держав. У різних країнах вони на різних стадіях розвитку. Особливого розмаху внутрішні міграції набули в країнах, що розвиваються. Потоки сільських жителів, які не мають ні землі, ні роботи, прямують у міста в пошуках кращої долі. У найбільш розвинутих країнах Заходу і Японії цей процес давно закінчився.

Міграції дуже впливають на структуру населення, соціальну і господарську сфери. Характері напрями зовнішніх міграцій змінювались у різні історичні епохи. Внутрішні міграції XX ст. тісно пов'язані з процесом урбанізації. Врахування міграційних процесів має важливе значення для соціально-економічного розвитку будь-якої країни.

Трудові ресурси—частина населення країни, як володіє необхідним фізичним розвитком, розумовими здібностями і знаннями, необхідними для роботи. В Україні до трудових ресурсів належить населення працездатного віку, тобто чоловіки 16—59 років і жінки 16—54 років, а також населення старше і молодше працездатного віку, зайняте в суспільному виробництві. Особи працездатного віку в трудових ресурсах становлять 94—95 %. У більшості країн, що розвиваються, відсоток осіб працездатного віку не перевищує 60. В економічно розвинутих країнах цей показник більший (65—70 %), але через старіння населення має тенденцію до зменшення. У структурі населення визначають також економічно активне населення, до якого належать особи, зайняті корисною діяльністю і безробітні, які активно шукають роботу і готові трудитися. До числа економічно активного населення належать наймані робітники, дрібні і середні виробники, підприємці, власники. В 1990 р. економічно активне населення складало 2,4 млрд осіб, що становило 45,1 % усього населення світу (чоловіки—57,2 %, жінки — 32,8 %).

При визначенні трудових ресурсів важливо враховувати співвідношення між працездатною частиною населення, з одного боку, і непрацюючими (дітьми і стариками) — з другого. Його називають демографічним навантаженням. У середньому в світі 100 працездатних забезпечують своїм заробітком 70 дітей і пенсіонерів. У країнах, що розвиваються, такий показник часто складає 100 на 100, тоді як в Японії — 100 на 41. В Україні, Росії, країнах Балтії демографі чиє навантаження приблизно дорівнює середньосвітовому.

Зайнятість — суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, котра приносить їм, як правило, заробіток (трудовий дохід). Вона характеризує ступінь діяльності індивідів і становить систему соціально-економічних відносин, які забезпечують працездатне населення робочими місцями та Його участь в суспільно корисній діяльності.