Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ БЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН В ОКРЕМИХ ДЕРЖАВАХ

З початку діяльності парламенту (1789 р.) були розроблені норми контролю за надходженнями і видатками. Ось деякі приклади цих норм:

"Міністри повинні бути під звітом у народу за сферами їхнього управління" (Наказ дворянства Міркура).

"Звіт про витрати має бути поданий народним зборам, і кожному департаменту має бути виділена на витрати певна сума, за яку міністри та їхні підлеглі повинні давати звіт про використання" (Наказ третього стану із Монтаржі).

"Витрати, які необхідні для загального управління державою по кожному відомству, мають бути визначені згідно з попередніми розрахунками" (Наказ третього стану сенешельства Гійєнського).

"Наші депутати повинні передусім зайнятись ретельним аналізом справжнього стану фінансів, перевіркою й очищенням витрат кожного відомства. Усі звіти доходів і витрат, перевірені та виправлені, мають бути доведені до відома народу через друковані видання" (Наказ народу Ренського сенешельства).

До 1789 р. доходи й витрати короля і держави були спільними, і фактично за рахунок народу покривались витрати короля, у тому числі утримувалась чисельна прислуга, інколи з досить комічними обов'язками. Так, до 1780 р. існували такі посади при королівському дворі: тримач шлейфів, скороходець за вином, пришвидшувач подавання печених страв, носій пляшок. Таблиці, додані до звітів Неккера і де Бріення в 1781 і 1788 pp., мали такі параграфи: витрати королівського столу, випадкові витрати, умеблювання, гардероб, коні, карети для полювання.

Для наведення необхідного порядку та розмежування доходів і витрат короля та держави окремій групі депутатів було доручено погодити з королем необхідну суму для його утримання. Декретом від 13 жовтня 1790 р. було ухвалено, що "відомство королівського дому виділяється із державного Казначейства". У Конституції 1791 р. у ст. 10 передбачалось: "Нація підтримує блиск трону цивільним листом, суму якого законодавчий корпус визначає при черговій зміні королівської влади на весь період правління".

Декрет від 18 лютого 1792 р. — це перша спроба скласти бюджет, який включав лише два напрями фінансування:

282 700 000 ліврів — для різних міністерських закладів;

302 000 000 ліврів — для сплати боргів, платні духовенству, на пенсії і т. ін.

Разом 584 700 000 ліврів.

Надалі установчі збори присвоїли собі право видавати ордери, а також контролювати підзвітних казначеїв.

Але навіть Конституція 1814 р. не містила чітких положень про державні витрати, а отже, народним представникам залишалося право тільки контролювати надходження. І лише закон про бюджет 1817 р. надавав парламенту право контролювати як надходження, так і видатки. Але законодавчого права затверджувати видатки народні представники ще довго не мали. Навіть регламент від 31 травня 1862 р. лише передбачав, "що доходи і витрати, які призначаються для кожного відомства, дозволяються щорічними фінансовими законами", але, як зазначав маркіз Д'Одиффре, "ніякий спеціальний закон не встановлював прямо загального бюджету держави".

Заходи до порушників фінансової дисципліни. Розглянемо тепер, які заходи застосовувались у Франції в XIV—XIX ст. до осіб, причетних до розкрадання державної казни. Зрозуміло, що мова йтиме не про королів, а про відповідальних фінансових чиновників.

Розкраданню коштів сприяла відсутність будь-якої системи фінансового контролю в перший період та її неефективність у другий і третій періоди.

"Коли зійшов на престол Філіпп Красивий, фінансової адміністрації не існувало взагалі, або, в крайньому випадку, вона змішувалась із загальною адміністрацією держави". Відсутність контролю давала змогу чиновникам, причетним до фінансових ресурсів, користуватись ними на свій розсуд, і тому значна їх частина привласнювалась. Якщо ж факти привласнення ставали відомими, то до винних осіб застосовувались жорсткі заходи. Ангеран-де-Мариньї (1301—1315 pp.) після смерті свого покровителя Філіппа Красивого був арештований у Луврі. Йому пред'явили претензії з приводу псування монет, вимагання дорогих подарунків від короля, приховування 40 000 екю, які мали бути передані папі тощо. Він був визнаний винним і повішений. Але, як відзначає А. Вюітрі, Ангеран-де-Мариньї був жертвою ненависті й політичних інтриг2.

Де-ля-Гетт (1316—1322 pp.) після смерті Філіппа V був звинувачений Карлом IV Красивим у розкраданні 1200000ліврів із Казначейства. Його кинули до в'язниці, піддали катуванню на дерев'яному коні, і від тяжких тортур через кілька днів він помер.

П'ер Ремі (1322—1328 pp.) був звинувачений у розкраданні королівського і національного майна і повішений на шибениці, яку, до речі, перед тим сам велів полагодити.

Монтегю (1381—1409 pp.), а також П'єр де з'Ессар (1410— 1412 pp.) були звинувачені в розкраданні грошей з казни, і їм повідрубували голови.

П'єр де Жіак (1425 р.) при Карлі VII звинувачений у порушеннях у фінансовому господарстві. Його кинули в річку із зашморгом на шиї.