Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ БЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН В ОКРЕМИХ ДЕРЖАВАХ

Продовження табл. 2.2.1

Якщо детально розглянути цей перелік, то, за винятком правління Іоанна Доброго і Карла VII, не налічимо більш як шістьсім зібрань у середньому за сторіччя, які до того ж відбувалися нерегулярно. Отже, Штати діяли з такими проміжками часу, що навіть простий перелік з достатньою переконливістю вказує на їх безсилля. Доказами такого безсилля є практика, коли королі власною владою встановлювали і збирали податки, хоча Штати ще в 1483 р. урочисто затвердили, що "віднині не можна накласти на народ ніякої податі, не зібравши Штати і не отримавши їхньої згоди".

Королівська влада ще з часів Карла V згадувала про Генеральні штати лише у важкі для корони часи. Як зазначає Коммин, Карл VII, який добився можливості встановлювати талію на свій розсуд, без згоди Штатів, взяв на свою душу і на своїх спадкоємців великий гріх і наніс королівству рану, яка буде кровоточити.

Талія (Taille), введена в 1439 p., передбачалась для покриття витрат на жандармерію.

Доволі часто королі загравали зі Штатами, давали обіцянки, які потім не виконували. Так, Генріх IV перед Руанськими

Штатами в 1596 р. виголосив свою знамениту промову: "Я прошу ваших порад, буду їм вірити і йти за ними, буду під вашою опікою. Таке бажання не личить королям, старикам і переможцям. Але моя любов до моїх підданих робить для мене все можливим і почесним". Проте Генріх IV і А. Сюллі — головний фінансовий чиновник лише один раз зібрали Генеральні штати, дуже пізно і не в кращому складі.

Сюллі у своїх "Економічних правилах" (Economics royales de Sully) вказує: "Франциск І залишив своїм нащадкам у науку як керівництво ніколи не звертатися за порадою до народу, щоб отримати від нього повинності й підтримку, а потрібно управляти всією королівською владою, не наводячи іншої причини, ніж — така королівська воля".

Правильно також і те, що, як зазначає Байлі у своїй "Фінансовій історії", Генеральні штати, які збирались досить рідко, складалися з осіб, котрі були недостатньо обізнані з суспільними справами, не мали необхідного досвіду і, відповідно, не могли чітко визначити свої права. За словами Гізо, "з кінця XIII століття і до нашого часу все йшло у Франції до торжества чистої монархії, а в Англії — до парламентського управління"1.

Розглянемо бюджетні відносини в цей період. На час приходу до влади Генріха IV до державного бюджету надходило за рік близько 25 млн ліврів доходу, з яких основний прямий податок — талія — становив 19 млн. Існували також інші податки — еди, габель, пізніше — капітація, якими обкладались представники бідніших верств населення.

Початок бюджетної кризи відносять до періоду іспанської війни. Крім того, жорстка боротьба селян, яка набувала форм заворушень у 1597—1598 pp., зменшила надходження податків за талією, і дохід за цим видом податку знизився в 1602 р. порівняно з 1596 р. на 20 %. Усього ж державна казна втратила з 1596 до 1610 р. 2 млн ліврів. Крім того, реформи А. Сюллі призвели до того, що співвідношення непрямих і прямих податків у 1609 р. становило 72,84:100, унаслідок чого податковий тиск посилився.

У 1604 р. витрати на армію становили незначну частку, але вже починаючи з 1610 р. вони стали головною статтею видатків2.

Період парламентів. Розглянемо другий період у бюджетній історії Франції — період парламентів, який охоплює часовий проміжок від 1614 до 1789 pp. У цей період Генеральні штати вже не збиралися. Корона протягом 175 років правила одна, сама встановлювала податки і на свій розсуд здійснювала витрати. Абсолютній владі протистояв лише авторитет парламенту. Парламент намагався присвоїти собі право встановлення бюджетів, але воно було примарним. Парламент не обирався народом, ані будь-якою його частиною і нікого не представляв. Посади парламентарів купувалися за гроші й не давали їм ніяких законодавчих повноважень.

Якщо парламент ухвалював будь-який законодавчий акт, що не подобався королю, то достатньо було одного королівського засідання (lit de justice), щоб дозволити королю віддати наказ зареєструвати інші едикти, яких парламент не підтримав.

Протоколи цих засідань, як відзначають історики, чимось нагадують дитячі ігри. Ось як описується церемоніал королівського засідання 6 серпня 1787 p., яке відбулось у Версалі.

Хранитель печаток підходив до короля, ставав навколішки і вислуховував його вказівки, після чого повертався на своє місце, сідав і оголошував, що король дозволяє надіти капелюхи. З дозволу хранителя печаток слово надавалося першому президентові, котрий перед промовою також ставав навколішки разом "з іншими панами" і не піднімався доти, доки король не дозволяв устати. Генеральний адвокат виконував такий самий ритуал. Після того, як дві промови були виголошені, хранитель печаток, знову ставав навколішки, піднімався, підходив до трону, повертався на своє місце, сідав, одягав капелюха і промовляв: "Король на королівському засіданні наказав і наказує, щоб щойно зачитані едикти були занесені в реєстр його парламенту". Потім сам король промовляв: "Ви вислухали мою волю, сподіваюсь, ви чинитиме згідно з нею".

Про те, наскільки необмеженою за Людовіка XIV була воля короля і традиційність виконання його вимог, свідчать такі факти.

7 вересня 1645 р. Людовіка XIV, якому ледве виповнилось сім років, у дитячому вбранні привезли в парламент, щоб зареєструвати 18 указів про податі. Його посадовили на маленьке крісло, що слугувало троном. Справа від нього була королева-мати, його дядько — герцог Орлеанський і вісім герцогів, зліва — троє кардиналів. Хлопчик-король вимовив слова: "Мої справи привели мене в парламент, канцлер виклав вам мою волю". Парламент, зв'язаний звичаями і формою засідання, не смів перечити.

У 1655 р. Людовік XIV, який вже був молодим чоловіком, дізнавшись, що парламент заперечує проти його едиктів стосовно штемпеля і монет, увійшов до зали засідань і сказав першому президенту парламенту: "Відомо, які біди спричиняють ваші зібрання. Я наказую, щоб будь-які дії проти моїх едиктів були припинені". Усі члени парламенту промовчали й підкорились. Відтоді протягом усього періоду правління Людовіка XIV влада короля ніякого опору з боку парламенту не мала.

Законодавчі повноваження парламенту не базувались на будь-якій конституційній основі, і самі парламентарі протестували проти тих податків, які зачіпали їхні інтереси, спокійно сприймаючи обкладання податками непривілейованих класів.

Починаючи з 1715 р. парламент намагається повернути своє право перечити королю у разі незгоди з його рішеннями. Протягом наступних десятиріч XVIII ст. авторитет парламенту міцнішав. При обговоренні заперечень щодо штемпельного едикту в 1787 p., коли парламентарям потрібно було ознайомитися з загальними звітами (etats generaux) доходів і видатків королівства, один із парламентарів промовив фразу, що мала особливий зміст: "Нам необхідні Генеральні штати". Ці слова передавались із вуст в уста по всій країні, ідея повноцінного парламенту визріла. З усіх кінців країни вимагали зборів Генеральних штатів.