Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ БЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН В ОКРЕМИХ ДЕРЖАВАХ

У рішеннях парламенту від 17 серпня 1788 р. відзначалось: "Суди ніколи не мали права погоджуватись на податки та їх установлювати... Його величність король має знати, що конституційний принцип французької монархії вимагає згоди на податки тих, хто їх платить, і що благочинному королю не може прийти думка зрадити цей принцип, який належить до первісних законів держави".

Ця думка парламенту була підтримана Рахунковою палатою, судами, наступними засіданнями парламенту. 17 червня 1789 р. Національні збори прийняли чіткий і зрозумілий закон (Декрет від 17 червня 1789 p.), згідно з яким право затверджувати податки належить виключно народним представникам.

Розглянемо стан бюджетних відносин у цей період. Починаючи з часів правління Людовіка XIII бюджет став незбалансованим.

З 1615 р. зібрані Генріхом IV кошти були розтрачені й виникла необхідність використовувати широкомасштабні позики. Уже в 1614 р. було залучено 600 тис. ліврів, і в наступні роки рівень позик зріс і виплати за ними становили 25 % річних. У 1623 р. сума ренти, яку мав сплатити тільки паризький муніципалітет, досягла 2,5 млн ліврів, а до кінця 1626 р. був витрачений не лише весь передбачуваний дохід 1627 р., а й третина доходу 1628 p. І це при тому, що солдати не отримували платні три роки! Зростали витрати на утримування армії, навіть у мирні часи правління Людовіка XIII і в період міністерства Рішельє для забезпечення потреб армії потрібно було 23 млн ліврів на рік, або 65 % загального обсягу бюджету королівства.

У 1630 р. витрати на утримування двору досягли близько 5 млн ліврів, пенсії та пожертви — 3,5 млн, інші витрати — трохи більше 2 млн ліврів. В останній третині XVII ст. частка військових витрат у королівському бюджеті (за винятком витрат на обслуговування державного боргу) становила від 75 до 83 %, причому періоди мирного часу і військових дій фактично не впливали на цю величину.

Значні кошти державного бюджету надходили прямо або непрямими шляхами на підтримання благополуччя вищих верств суспільства.

Уже з початку правління Людовіка XIV члени Королівської ради, статс-секретарі, канцлери, сюрінтенданти фінансів почали отримувати велику платню, яка досягала 100 тис. ліврів на рік. Виникла практика продажу посад, причому ціна за них досягала 700 і більше тисяч ліврів, що перевищувало 1 % усіх бюджетних надходжень. Така практика була вигідна державі з фінансової точки зору, оскільки посади оцінювалися дедалі більшими сумами. Якщо в 1675 р. надходження в казну від цього джерела доходу становили 2,1 млн ліврів, то в 1715 р. — 38,8 млн ліврів. Але прямої вигоди казна не отримувала, бо значні суми винагород і пенсії, які виплачувалися тим, хто продавав посади, зводили нанівець усі переваги подібного джерела надходжень, на що вказував, зокрема, Кольбер.

Протягом цього періоду були спроби здійснення фінансових реформ з метою збалансування бюджету. Реформи, які розпочали сюрінтендант фінансів маркіз д'Еффіа і кардинал Рішельє, привели до реструктуризації боргу, поліпшили його обслуговування, але не більше.

Загальний борг казни зріс за 50 років (з 1610 до 1660 р.) з 65 до майже 800 млн ліврів. Уряди використовували заставу значної частини державного майна. Зусилля, які докладав Рішельє, були недостатніми, щоб повернути заставлені землі королівського домену.

Держава вимушена була віддавати податки на відкуп, втрачаючи 18—23 % їх загальної суми у вигляді плати відкупщикам.

За даними доповідей д'Еффіа і Рішельє на паризькій Асамблеї в грудні 1626 p., із 19 млн ліврів зі збору талії до казни надійшло лише 6 млн, а з 7,4 млн ліврів габелі — тільки 1 млн. Решта коштів від цих податків використовувалася на погашення державного боргу та осідала у кишенях відкупщиків, число яких перевищило 22 тис.

Успішна спроба радикально змінити ситуацію була здійснена Кольбером. З 1662 р. він почав проводити виважену фінансову політику, в результаті якої доходи королівства перекрили витрати, причому дохідна частина бюджету за 1661—1671 pp. подвоїлась. Кольбером були вжиті такі заходи щодо поповнення державної казни:

було прийнято низку законодавчих актів, які заохочували мануфактурну діяльність і торгівлю;

деякі мануфактури, включаючи знамениту Гобеленівську, були перетворені в королівські, що розширило їхні можливості, й вони стали вільними від цехових приписів;

було ухвалено протекціоністський закон щодо митної діяльності;

створені сприятливі умови для формування державних торговельних компаній. У 1660 р. була реорганізована Вест-Індська компанія, яка отримала на сорок років монополію на торгівлю з Північною та Південною Америками, Ост-Індській компанії було віддано Мадагаскар. У 1670 р. була створена Лeвантійська компанія для торгівлі з країнами Ближнього Сходу, у 1672 р. — Північна компанія для торгівлі зі Скандинавськими країнами та Росією;

— викуп королівського домену і початок його ефективного використання. Домен, який до цього завдавав збитків, у 1671 р. приніс 5 млн ліврів чистого доходу.

З метою збалансування бюджету різко скорочувалися державні витрати — з 52 до 24 млн ліврів. Було викуплено багато урядових посад, що значно скоротило витрати на утримання двору.

Величина державного боргу скоротилася з 700 до 210 млн ліврів. Рівень збору податків став передбачуваним — близько 85 % бюджетних надходжень забезпечувались за рахунок регулярних податків і лише 15—20 % за рахунок екстраординарних зборів.

Але піднесення тривало не більше 10 років. З 70-х років, коли розпочалася голландська війна, державні проекти вимагали додаткового фінансування, і в 1672 р. був розпочатий новий випуск державної позики: спочатку на суму 200 тис. ліврів, а в 1682 р. — уже на 5 млн ліврів. Ставки коливалися від 5,5 до 7,14 %. З 1674 р. починає діяти постійна позикова каса, яка забезпечувала дохід за внесками в розмірі 5 % річних.